Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Артилерист у відповідь оддав честь, узяв пакета.
– Вам що, казали до штабу танком в'їжджати? – буркнув незичливо.
Відійшов під склепіння вцілілої брами, розрізав ножем нитки, зламав печатки і почав читати при світлі ліхтарика, що ним присвічував офіцер, який допоміг йому вийти з підземної квартири штабу.
– Вирушаємо за годину, – сказав полковник поручикові. – Попередьте полки. Пересуваємось до Шарлоттенбурга підтримувати Костюшківську дивізію, що наступає.
Поручик оддав честь, зник у дірі, а полковник підійшов до Коса, який стояв по формі «струнко».
– Поїдете з нами.
– Окрім танка, є ще четверо піхотинців, п'ять розвідників і гаубиця з обслугою.
– Гаубицю включимо до батареї, а решту заберіть як десантників.
– Слухаюсь.
– Не думав, що мене хтось знайде в цій каші, та ще й уночі.
Потиснувши руки сержантові й підпрапорщикові, полковник повернув до брами.
– І я з вами, – запропонував Стасько. – Гаразд.
– Янеку! – гукнув Густлік. – Иди-но сюди, шибенику, бо не витримаю.
– В чім річ? – неспокійно спитав Кос.
– Глянь на піхотинців, які нас у бою прикривали! – показав на обох Шавеллів.
– Вже з госпіталю? – здивувався Янек. – А як сержант Вогник?
– Повний порядок! – переможно вигукнула дівчина, висуваючи голову з-за спини Костянтина та Юзека.
– Марусю, – тихо промовив хлопець, застигши на місці. – Ти пробивалася з нами крізь це гаспидське шосе? Чому не сказала?
– Твоє місце в танку, моє – в цепу. Не було коли говорити.
– Навіщо ти сюди прийшла?
– По перстень, – усміхнулася дівчина й обійняла Янека.
– В польському мундирі? – не тямився з дива Кос.
– Авансом, – відповіла Маруся й, усміхаючись, пригорнулася до хлопця, прошепотіла на вухо: – Я написала так, як ти мене просив, командуючий армією черкнув на папері згори: «Згоден» і розписався червоним олівцем.
– Екіпаже, дивитися в інший бік! – скомандував Густлік.
Усі відвернулися, даючи змогу поцілуватися зарученим, а Єлень мовив до пса:
– Йди-бо сюди, Шарику. Дивись ось сюди. Обійняв Шарика за голову, щоб теж не дивитися, і раптом приголомшений закляк на місці. Побачив: із штабу виходить поручик, їхній поручик, перший командир танка, тільки що в радянському мундирі І в званні капітана. Хлопець затулив рукою очі, а потім знову глянув на капітана, який замість розтанути в повітрі так само прямував вулицею.
– Янеку!…
– Не заважай! – засміявся Кос.
– Григорію! – гукнув на мить Єлень, коли капітан уже зник у темряві: – Слухайте, я бачив на власні очі!
– Удруге сьогодні. Кого?
– То не він загинув під Вейгеровом! Я його щойно бачив.
Хвильку всі мовчали, а потім обізвався Кос:
– Якщо це жарт, то, їй-право, дурний!
– Янеку!
Густлік сказав це так, що Косові стало раптом прикро. Підійшов ближче і обійняв друга за шїечі.
– Ну, годі. Чого наприндився? В таку ніч що завгодно може примаритися.
Коли генерал вечеряв, Лідці здалося, що він уважніше, ніж завжди, дивиться на неї і мовби хоче заговорити, але вагається. Допиваючи склянку міцного чаю, мовчав, грався невеличкою зграбною коробочкою з чорного дерева, а потім, кинувши її в куток, пішов до своєї кімнати. Крізь прочинені двері видно було його важку чорняву голову, схилену над паперами.
Лідка винесла посуд до кухні, погасила світло, відчинила вікно й сіла біля рації. Сьогодні мала чергувати до півночі – п'ятнадцять хвилин слухати, п'ять хвилин відпочивати і знову слухати.
Дівчина скинула чоботи, спустила босі ноги на пухнастий килим. Поклала вигідно руки на бильця шкіряного крісла. На стінах темніли картини, в скляних шафах виблискували кришталь і срібло. Знадвору віяло приємною прохолодою, пахощами сосон та лісу.
Штаб армії розташувався в багатій віллі під Берліном. Тут було повно гарних речей, але Лідці чомусь здавалося, що вони крадені. Не сувора заборона стримувала її від того, аби щось узяти, а дивна незрозуміла огида. По-справжньому сподобалася їй лише коробочка, яку генерал кинув на підлогу.
Лідка підняла коробочку й поскладала туди свої дівочі скарби: губну помаду, пудру, ножички, напилок до нігтів, флакон фіалкових парфумів.
Потім вислухала два рапорти, розписалася в прийомі. Генерал, почувши стукотіння ключа, прийшов по них.
– Добре, – сказав, прочитавши радіограму, і спитав: – Де коробочка?
– Чорна? – здивувалася дівчина. – Та, що ви викинули? – вона поклала коробочку на стіл.
Командир кивнув головою, і, виклавши все, що там було, забрав коробочку до себе в кімнату.
Лідку взяла досада. Звичайно, не тому, що стало шкода коробочки, ні – дівчина була розчарована. Хіба так роблять? Спочатку викидає як непотріб, а потім… Певно, генерал помітив, як вона підняла коробочку з підлоги, і лише тоді вона впала йому в око…