Дівчинка з Землі

— Проґавимо — не страшно, — відповів Зелений, позначаючи товщину шару, — ми ще маємо цілий букет.

Поки він говорив, я краєм ока побачив, що алмазна черепашка хутенько тупцяє до виходу з лабораторії. Проклята непосида знову вилізла із сейфа. Я хотів наздогнати її, але потім передумав — шкода було пропустити ту мить, коли Зелений зніме із дзеркала чотири роки.

— Як у вас справи? — спитав по рації Полосков, який досі ще чаклував із металорозвідником.

— Усе гаразд, — відповів я.

— Тоді я сам полечу на розвіднику. Не хочу його самого відпускати. Щось ненадійно він працює.

— Коли шукатимеш “Синю чайку”, — попередив я, — не забудь, що на планеті може виявитися ще один корабель.

— Не забуду.

— Залиш лінію зв’язку ввімкненою. Раптом що, відразу зв’яжися з нами.

— Пам’ятаю.

— Можливо, до твого повернення у нас буде сюрприз.

— Чудово! Тільки я люблю гарні сюрпризи. Поганих сюрпризів терпіти не можу.

Полосков полетів. Чути було, як задзижчав розвідник, підіймаючись у повітря.

— Готово, професоре, — сказав Зелений. — Ризикнемо?

Утретє Зелений зняв шар із дзеркала. Цього разу такий товстий, що ледве втримав його в руці. Пелюстки квітки осипалися, і на столі лежала лише кругла, ввігнута, наче тарілка, середина квітки.

Вона довго не хотіла світлішати. Вже дуже давно на неї не потрапляло світло. А коли нарешті з’явилося зображення, ми збагнули, що галявина зовсім не така на вигляд, якою ми її бачили тепер. Круг посередині, що поріс зараз травою, був голий, сірий, наче бетонна накривка гігантського люка. Можна було навіть розгледіти круглу щілину, що відділяла накривку від довколишньої землі.

— Бачиш! — аж сяяла Аліса. — Це правильна галявина!

— Тепер обережно, — попередив я. — Найголовніше — не врізати зайвого.

— Розумію, — мовив Зелений, — не маленький.

Але точно зрізати не вдалося. Плямистий, світлий, майже прозорий від нетерпіння й жагучої цікавості індикатор у найвідповідальніший момент ненароком підштовхнув Зеленого в лікоть. Вібробритва ковзнула по площині і врізалася глибоко всередину. Дзеркало розкололось і впало зі столу на підлогу.

Індикатор від сорому зменшився удвічі, почорнів. Він хотів, щоб його вбили. Він метався по лабораторії, погладжуючи паличками ніжок розлюченого Зеленого, нарешті кинувся на підлогу і став зовсім чорним.

— Не засмучуйся, — вмовляла нещасного індикатора Аліса. — З кожним може статися. Ми знаємо, що ти ні в чому не винуватий.

Вона обернулася до Зеленого, який досі ще проклинав індикатора на всі заставки, і сказала:

— Зелений, не треба, будь ласка! Адже індикатори такі чутливі, що він може від переживання вмерти.

— І справді, — підтримав я її, — у нас іще цілий букет. Ти ж сам казав.

— Гаразд, — погодився Зелений. Він чоловік відхідливий і, загалом, не злий. — Шкода, скільки часу згаяли. Може, за хвилину ми вже мали розгадати таємницю Другого капітана.