Дівчинка з Землі

У дзеркалах, в яких учора ввечері відбивалась Аліса, виднілася знайома нам галявина, але на ній нікого не було. Поки ми дивилися на дзеркала, в усіх квітах галявина погасла, настали сутінки. Ми вдивлялися в темні дзеркала квітів, і я сказав:

— Це дивні квіти — квіти-фотоапарати.

У дзеркалах почало світати. Ми навіть забули про сніданок. Ніхто не міг відірватися від незвичайного видовища. Не поспішаючи, хвилина за хвилиною, квіти, виявляється, фотографували все, що відбувалося на галявині. І тепер показували нам.

— Цікаво, скільки ці квіти живуть? — міркував уголос Полосков.

— Напевно, кілька днів, — відповів я. — Як і всі квіти.

І тут ми побачили в дзеркалах відображення звірка, схожого на зайця. Він вискочив із кущів і помчав до квітів. У дзеркалах іще не розвиднілося, і тому ми не відразу збагнули, що ж дивного в його рухах.

— Так він же стрибає задом наперед! — вигукнула Аліса.

Звірок і справді наближався до квітів задом наперед. А потім, постоявши перед квіткою, в такий же дивний спосіб повернувся до кущів.

— Зіпсоване кіно, — засміялася Аліса. — Партачі! Змініть стрічку!

— Ні, — заперечив Полосков. — Це не зіпсоване кіно. Тому що ці квіти не просто дзеркала, а дзеркала, які фотографують. Вони можуть це робити, якщо на їхньому дзеркалі весь час наростає шар за шаром. Якнайтонші шари. Мільйони шарів. Щойно одне зображення закріпиться в дзеркалі — його прикриває інший шар. І так далі. А коли квітку зрізано, вона не може далі нарощувати шарів у дзеркалі, і вони починають зникати з неї — шар за шаром. І ми бачимо те, що бачило дзеркало. Тільки навпаки. Немовби плівку відмотують назад. Ясно?

— Цілком можливо, — згодився я. — Дуже цікава квітка. Але нам пора збиратися. Нехай Полосков готує до польоту металорозвідник, а я з’їжджу на всюдиході на ту галявину і пошукаю, чи нема довкола неї слідів загиблого корабля “Синя чайка”.

— Я з тобою, тату, — мовила Аліса. — І говоруна візьмемо.

— Добре.

Я пішов униз готувати всюдихід, а Аліса лишилася в кают-компанії, їй цікаво було дивитися кіно навпаки.

— Алісо! — крикнув я, заводячи машину. — Ти готова?

— Зараз! — відгукнулася Аліса у відповідь. — Одну хвилинку!

І відразу ж покликала мене:

— Тату, мерщій сюди! Та мерщій же! А то вони зникнуть.

Я за три стрибки злетів по трапу і вбіг у кают-компанію. Аліса стояла біля дзеркал.

— Дивися, — мовила вона, почувши, що я зайшов.

У всіх дзеркалах відбивалася та сама картина: посеред галявини стояло двоє: товстун у шкіряному костюмі й доктор Верховцев. За кущами виднівся ніс швидкісного космічного корабля.

Товстун із Верховцевим про щось сперечалися. Потім задом наперед пішли.

— Вони десь тут, — сказала Аліса. — Вони не здогадалися, що квіти їх викажуть.

— Схоже, що твоя правда, — відповів я. — Але чому? Чому?

— Що — чому?

— Напевно, вони теж не знають, де капітан. А то чого б їм ганятися за говоруном?

— А може, капітан у них у полоні і вони бояться, що про це дізнаються? Вони піймали капітана, посадили його у в’язницю, а говорун полетів. От вони й бояться.