Дівчинка з Землі

— Яка плита? — спитав Полосков.

Я розповів йому про те, що чотири роки тому замість трави на галявині була плита і навіть можна було помітити круглу щілину на її краях.

— Ніколи б не сів, якби знав заздалегідь, — сказав Полосков.

Він дуже засмутився. Будь-який капітан переживає, коли з його кораблем трапляється нещастя.

— Ну гаразд, плакати не будемо, — мовив Полосков, який умів володіти собою. — Зелений, ти мене чуєш?

— Чую.

— Дістань ліхтарі з комори й перевір, наскільки серйозні пошкодження в машинному відділенні.

— Я вже перевіряю, — відповів Зелений.

Полосков натискав на кнопки, дивлячись, у якому стані знаходяться прилади й машини “Пегаса”. Перевіркою він лишився задоволений.

— Слухайте, — почав він, — серйозних пошкоджень, по-моєму, нема. Але при падінні зламався один з амортизаторів. Отож доведеться вилізти назовні й подивитися, як його полагодити. Я піду, а решта залишаться на кораблі.

— Аж ніяк, — заперечив я. — Ти, Полосков, потрібніший на кораблі. Коли що-небудь трапиться, без тебе “Пегасу” не піднятися. Піду я.

— Я піду, — обізвався Зелений із машинного відділення; він слухав усю нашу розмову.

— І я теж, — не відставала й собі Аліса.

Ми не змогли переспорити одне одного, і до люка вийшли всі разом.

— Дивно! — мовив Полосков, відкриваючи люк. — Якщо ми провалились у яму, то згори має падати світло. А тут зовсім темно.

— Може, ми дуже глибоко впали? — спитала Аліса.

— Ні, якби ми впали глибоко, то амортизатором не відбулися б. Яма неглибока.

Полосков відкрив люк. За ним було геть темно.

— От бачте, — сказав Полосков. — Дай ліхтар, Зелений.

— Ой, — скрикнув Зелений, — я не можу, хтось тримає мене за ногу!

Зелений, перш ніж я встиг прийти йому на допомогу, ввімкнув ліхтар і заходився водити ним із боку в бік, намагаючись знайти того, хто на нього напав.

Та це виявився всього-на-всього індикатор. Йому було страшно в темряві, він зумів відчинити свою клітку й догнати нас біля люка. У промені ліхтаря індикатор був переляканого жовтого кольору. Він тремтів і притискався до ноги Зеленого.

Полосков узяв у Зеленого ліхтар і спрямував сильний промінь світла вперед. Там була темрява, — певно, яма, в яку ми попали, була дуже велика. Полосков спрямував промінь світла вгору, і він уперся в рівну поверхню.

— Як у чайнику, — сказав Полосков. — Попали всередину, і на кривка закрилася. — Він ще раз обвів променем довкола. — Тут ніко го нема, — ствердив він. — І давно не було.

Полосков спустив трап і зійшов униз. Він постукав підбором по землі і промовив, обернувшись до нас:

— Камінь. Ходити можна.

Ми спустились услід за ним. Поки Полосков обходив довкола корабля, оглядаючи, наскільки серйозно зламався амортизатор, я посвітив ще раз ліхтарем нагору. І невдовзі знайшов те, що шукав: по стелі йшла тонка смужка, яка, закруглюючись, позначала край кам’яної плити. Так, Полосков казав правду — кришка відкрилася, коли ми на неї спустились, і відразу ж закрилася за нами.