Дівчинка з Землі
- Автор: Булычев Кир
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дівчинка з Землі». Краткое содержание книги:
— Але навіщо комусь саджати капітана у в’язницю? Вигадниця ти, Алісо!
— І ти нічого не робитимеш? Нехай так усе й залишиться?
— Ні, — відповів я. — Неробство — найбездарніше заняття.
Я потягся до мікрофона, натиснув кнопку і промовив:
— Полосков, Зелений, слухайте. Щойно на дзеркалі квітки ми з Алісою бачили товстуна з Верховцевим. Це означає: вони були тут, принаймні, за день до нас. Вони прилетіли на швидкісному кораблі. Що ви думаєте з цього приводу? Переходжу на прийом.
— Я гадаю, що Другий капітан десь на цій планеті, — сказав Полосков.
— А я думаю, що нам краще зараз полетіти звідси, — обізвався Зелений. — Нас лише троє, і наш корабель не захищений від нападу. Ми повинні негайно летіти до населеної планети і звідти зв’язатися з Землею або Фіксом. Звідтіля прилетить спеціальний корабель із Служби галактичної безпеки. Вони ліпше від нас упораються з несподіванками.
Зелений, звичайно, говорив розумно. Але він завжди перебільшує труднощі й небезпеки. Тому я сказав:
— Поки що ніхто на нас не нападе. Хоч, звісно, ми маємо подбати про свою безпеку.
— Слушно, — погодився зі мною Полосков. — Відлітати так ось, відразу, мені не хочеться. Спершу ми мусимо зробити все, що в наших силах, аби допомогти Другому капітанові.
— Слушно, — притакнула Аліса.
— Навіть дивно! — буркнув Зелений. — Можна подумати, що я злякався. А я просто намагаюсь бути розумним. На борту в нас дитина і беззахисні звірі. Може так статися, що ми капітанові не допоможемо і самі постраждаємо. Та якщо капітан вирішує, що нам треба залишитися, я битимусь до останнього патрона.
— Ну, до цього, сподіваюся, не дійде, — відповів я. — Ми прилетіли сюди для того, щоб з’ясувати, чи не сталося біди з одним із капітанів. Ми ні на кого не збираємося нападати і ні з ким не хочемо воювати.
— А я, до речі, не така вже беззахисна дитина, — мовила Аліса. — Поїдемо на галявину?
— Постривай, — зупинив я. — Подивимося ще в дзеркала.
Але більше там нічого не відбувалося. Так нічого й не діждавшись, ми з Алісою все-таки залізли у всюдихід і об’їхали на ньому околиці галявини. Ми знайшли тільки сліди посадки корабля за пагорбами. Трава там була випалена гальмівними двигунами, і вузенька стежка вела крізь кущі до галявини.
Ми вернулися під обід і застали Зеленого в кают-компанії. Він задумливо стояв перед дзеркальними квітами і поскубував себе за руду бороду. В другій руці у нього була вібробритва.
— Що з тобою, Зелений? — спитав я.
— Думаю, — відповів механік.
У дзеркалах відбивався тихий сонячний день.
— Я думаю, — вів далі Зелений, — скільки живуть оці квіти.
— Напевно, кілька днів, — кинув я.
— А раптом їм зовсім не кілька днів, а багато років? Раптом вони рік за роком запам’ятовують усе, що відбувається довкола? Поглянь, які товсті дзеркала — сантиметрів по шість кожне. І дуже щільні. А за два дні, поки стоять у нас, вони не потоншали. Можна, Алісо, я зроблю операцію над однією квіткою?
— Давайте, — згодилась Аліса, яка відразу збагнула, в чому річ.
Зелений переніс одну із квіток на стіл у лабораторію, закріпив її затискачами і почав тонку операцію.
— Я зніму одразу сантиметр, — сказав він.
— Постривай, — зупинив я механіка. — Почни з тоненького шару: можливо, нічого й не вийде.
Зелений послухав мене і ввімкнув вібробритву. Індикатор, білий від цікавості, вийшов із кутка й підійшов ближче, тихо переступаючи ногами-паличками. Кущики заворушилися у своїй клітці — думали, що даватимуть компот. Павук-ткач-троглодит перестав плести шарф.
Тонкий шар, прозорий, наче целофанова плівка, відокремився від дзеркала. Зелений обережно зняв його і поклав на стіл.
Кілька секунд дзеркало залишалося зовсім темним, але в той момент, коли я вже вирішив, що нічого не вийшло, дзеркало враз посвітлішало. Воно відбивало цього разу вітряний, похмурий день.
— Усе гаразд! — сказала Аліса. — Їдьмо глибше в минуле!
— Але як ми зможемо лічити дні? — подумав я вголос. — Адже ми не знаємо, якої товщини шар одного дня.
Та Зелений мене не слухав. Він підчепив ножем край дзеркала і підняв відразу півсантиметра дзеркальної поверхні. Шар відігнувся. Індикатор, від нетерпіння міняючи кольори, як світлофор на пожвавленому перехресті, не втримався, сунув довгий тонкий ніс під руку Зеленому.
— Ну от! — скипів Зелений. — Я не можу працювати, якщо мені всі заважають!