Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Окрім самого Гармаша, в акції брали участь іще троє бійців. Сьогодні Павло збирався написати кожному з них.
Відклавши першого готового листа, Гармаш узявся за другого. Цей адресував Юркові Бражнику. В роті він виявився найстаршим — у сорок другому йому виповнилося тридцять. За спиною Бражника — померла від тифу в Катеринославі родина, безпритульність, школа-комуна, робітфак. На фронт пішов добровольцем. Перед самою війною планував одружитися, а коли все почалося — сказав нареченій, що весілля відкладається до перемоги. Кажуть, дівчина виїхала кудись у Ташкент разом із заводом, де побралася з інженером, котрий дістав бронь через інвалідність — одна нога в нього була від народження на десять сантиметрів коротша за іншу. «Мабуть, хрін довгий», — сказав у якійсь розмові Юрко.
У рукопашному бою йому не було рівних, силою відзначався чималою. Ходили чутки, нібито з розвідувальної роти Бражника планує забрати до себе СМЕРШ, і це означало — далі Юрко служитиме в глибокому тилу. Та він одного разу побився із замполітом, далі — військовий трибунал і, враховуючи бойовий досвід, лише штрафбат. Могло бути гірше: замах на замполіта запросто трактувався як зрада Батьківщині, що автоматично означало розстріл на місці. Хоча штрафбат так само означав невідворотну загибель. Штрафників кидали вперед по фронту на поживу гарматам. Рано чи пізно Бражник поліг би смертю хоробрих під час чергової атаки.
Тому Гармаш, який знав причину бійки, прорвався аж до члена військової ради генерала Приходька. Замполіт справді був тоді п’яний і справді вимагав від сімнадцятирічної дівчини-санінструктора вступити з ним у статевий зв’язок. Інакше обіцяв віддати її під трибунал за поширення серед поранених антирадянської агітації, зокрема — анекдотів антикомуністичного змісту. Замполіт і раніше до неї чіплявся, але тут, добренно випивши, намагався силоміць затягнути дівчину до себе в бліндаж. Вона вирвалася, побігла до розвідників. Бражник, недовго думаючи, натовк замполітові писок. Навіть тоді Павло не міг пригадати, як саме він пояснював суть історії генералові. Але диво сталося — Юрка просто понизили в званні зі старшого сержанта до рядового, після чого повернули в рідну роту. Замполіт відбувся тривалою бесідою з комполку, після чого дівчину-санітарку тихо забрали в іншу частину далі від гріха.
Третій лист адресувався Дмитрові Кохану, до війни — студентові-першокурснику Харківського університету, де він вивчав німецьку філологію, на фронті — одному з кращих у стрільбі та киданні гранат, а заодно й перекладачеві у розвідроті старшого лейтенанта Гармаша. На виходах розвідники час від часу практикували простий, але дієвий трюк: перевдягались у трофейну німецьку форму й рухалися по тилах відкрито. Кохан говорив за всіх, у подібних випадках був за німецького командира. Одного разу таким чином група розвідників вільно пройшла до стратегічно важливого мосту, розмінувала переправу, яку німці збиралися висадити в повітря під час наступу радянської армії, і так само без пригод повернулася назад, до своїх.
Тепер Кохан поновився в університеті й навіть збирався одружитися зі справжнісінькою німкенею. Вона чомусь відразу запала на кремезного ставного українця, коли їхній полк увійшов у розбомблений Дрезден. Кохан урятував її та ще десяток дрезденців з-під завалу — руїни будинку засипали вхід у підвал. За зв’язок із Бригіттою Дмитрові загрожував трибунал, та їхнє шалене кохання стало предметом обговорення далеко за межами полку. Кажуть, історія дійшла до командувача фронту, він для чогось запросив послужний список винуватця, а тоді нібито сказав: «Такий герой має право на військовий трофей». Правда це чи ні — не міг точно сказати ніхто, але з фронту солдат повертався не сам. У рідному Харкові німкеню сприйняли, м’яко кажучи, насторожено. Словом, виникла маса проблем, їх Кохан якось докладно описав своєму командирові.
Нарешті останній лист призначався Гришці Коломійцю, радисту. Цей хлопчина з-під Полтави до війни був завзятим радіолюбителем і всім хвалився: до військкомату прийшов зі своєю власною рацією. Правда, прилад звеліли залишити. Коли після поранення лежав у госпіталі, буквально з нічого зібрав цілком пристойний детекторний приймач. Пропадати такому талантові не дали — після виписки прикомандирували до роти Гармаша.
Радист не любив, коли його називали Гришею. Відгукувався лише на Грицька, навіть часто наспівував собі під ніс: «Ой, мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться». Коли Полтаву звільнили, веселуну прийшов лист від матері: старшу сестру Світлану розстріляли. Її заарештували воїни-визволителі — за зв’язок із окупантами. Світлана працювала в німецькому офіцерському казино. І хоча, як писала мати, нічого аж такого безсоромного німцям не дозволяла, її все одно називали в очі та позаочі німецькою вівчаркою та фашистською підстилкою. Вже потім хтось написав донос, нібито Світлана видала німцям кількох підпільників, котрих повісили гестапівці сьомого листопада сорок другого року. Коломієць постійно носив того листа в нагрудній кишені й обіцяв прочитати його тому, хто наклепав на його сестру. «Повернуся додому, кілька днів питиму, потім візьму — і знайду суку», — серйозно казав він друзям. Поки що Гармаш не знав, чи здійснив він свій план.