Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
Ян випростався, стукнувшись головою об схил даху, вилаявся і підгилив ногою салонний кравецький манекен так, що той полетів шкереберть і розбився, ударившись об мармур старого клишоногого столика. Ян збуджено заходив туди й сюди по горищу. Він був знервований, злий і зовсім занепав духом.
Я мовчу. Та чому руки мої раптом затремтіли від хвилювання? В цю мить я саме розкрила ще одну скриню, на кришці прочитала кілька надряпаних олівцем слів: білизна для новонародженого. Я виймала малесенькі сорочечки, дитячі льолі,— вони, певно, належали тому, першому, Янові. Покликала стиха:
— Підійди-но сюди!
З шанобою, майже з побожністю я складала купкою легеньку дитячу одежу. Дісталася вже до дна скрині. І ось у мене в руках пакунок — це міг бути тільки він, той самий! — загорнутий у синє, перев'язаний мотузком, обмотаний ковдрою.
Ян схопив пакунок. Мовчки розгорнув його.
Він стояв, випроставшись на весь зріст. А я все ще лишалася навколішках перед скринею. Мені не видно було, що там у пакунку, але я побачила очі Яна, наповнені слізьми.
— Дивись, Фанні,— тихо промовив він, і голос йому урвався.
Біля нас на підлозі лежав згорнутий у довгий сувій старенький килим. Ми машинально посідали на ньому. Ян розгорнув синій папір, показав мені маленький ескімоський червоний комбінезончик, — здавалося, він і досі беріг форми дитячого тільця. Тканина на колінах і ліктях була витерта і курточка — розтягнута, — більша завширшки, ніж завдовжки, — комбінезончик пошито, певно, на чоловічка років чотирьох — з гарної ворсистої шерстяної тканини. В пакунку лежали ще червона шапочка з помпоном і пара шкіряних черевичків…
— Мені здається, це ще не все, — промовив Ян. Я розгорнула глянсуватий папір, там був ще один пакунок, і в ньому я побачила ведмедика, оксамитового пухнастого сірого ведмедика. Його витерта шерсть, обвислі вуха й одноока морда виразно свідчили, що це була улюблена іграшка.
Ян помітив, як я одвернула голову.
— Фанні, що з тобою?
Я нічого не відповіла. Взяла в руки ведмедика. Машинально крутила його в пальцях, як крутив капітан Ле Марруа, давно колись, однієї похмурої воєнної ночі на борту «Сіріуса» біля берегів Норвегії. Той самий ведмедик, «такий покинутий і нещасний, справді, наче живе людське дитя», — так, здається, сказав Капітан, — а це велике дитя сидить зараз ось тут, поряд, дивиться на мене, таке схвильоване, і очі його сповнені благання.
— Фанні, що з тобою? Прошу тебе, скажи, що з тобою?..
— Яне, це вона — та сама твоя одежа?..
То я спитала. Я мусила спершу знати. Мусила спершу пересвідчитися. А що, як помилилася? Що коли це просто неймовірний збіг обставин?!
Сидячи на товстому сувої килима, Ян підібгав ноги аж до підборіддя і обхопив руками коліна. Що він скаже мені?
— Яне, відповідай же! — не витримала я.
Він підвів голову і, нарешті, заговорив, тихо й просто, — неначе це не мало ніякого значення.
— Так, я носив її, коли мені було чотири роки і коли я був ще норвежцем…
Я й оком не кліпнула, але почувала, що Ян скоса кинув на мене бистрий погляд.
— Хіба тебе не дивує, що я колись був норвежцем?
Я все ще мовчала. Тоді він простягнув руку до пакунка з одежею, підняв червоний комбінезончик і тримав його високо над головою, розглядаючи. На мить серце моє сильно-сильно закалатало в грудях: так, це правда, те дитя із «Сіріуса» — тут, передо мною!..
— Комбінезончик, ведмедик, черевички… — пробурмотів Ян. — Це й усе, що лишилося від того маляти. В той час воно ще не було Яном Оффланжем… А як його тоді звали, я й сам не знаю. Тепер розумієш, Фанні, чому мені так важливо було знайти ці речі? Це ж єдине, що зв'язує сьогоднішнього Яна з отим колишнім маленьким хлопчиком…
Потому, знову уткнувшись обличчям у коліна, він казав далі:
— Ця одежа… Я питаю себе, чи капітан Ле Марруа не міг би впізнати її?
Я аж підскочила:
— Чому ти так кажеш?
— Тому, що капітан Ле Марруа знає дещо з мого минулого…
— Яне… Послухай…
Але він не дав мені договорити. Випростався, став на рівні ноги:
— Ні, Фанні. Дозволь мені спершу все пояснити тобі. Потім ти скажеш усе, що схочеш.
Він мимоволі схопив на етажерці старий іржавий ніж, що валявся там серед ремінців і шлейок. Потім ударив кінчиком леза по бантині. Він розколював старе трухляве дерево, довбав крокви, терзав їх — наче від цього йому ставало легше.
— Пригадуєш, Фанні, тоді в машині ти дорікнула мені, що я жорстоко поводився зі своєю названою матір'ю. Ти сказала, що вона, мовляв, виростила, виховала мене, любила, як власну дитину. Усе це, певно, вона сама тобі сказала. І я не заперечую: це правда. Але вона дещо приховала від тебе. І, безперечно, дуже важливе. Зараз ти дізнаєшся про все…