Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
Він дивиться на мене насмішкувато й лукаво, а я вся тремчу: це й справді скидається на пограбування.
Ян підштовхує мене в півтемну кімнату, і ось ми вже в кухні з закритими віконницями. Потім він вмикає світло й дивиться на годинника.
— Тридцять п'ять хвилин на шосту! «Вона» буває в книгарні до сьомої. Отже, прийде не раніше, як десять хвилин на восьму. У нас ще є час, і ми можемо випити по чашечці кави.
Та в мене не було аніякісінької витримки зломщиці, а тому я рішуче заперечила:
— Ні! Давай скінчимо все якнайшвидше. Роби, що ти маєш тут зробити, і ходімо звідси.
Але Ян уже виймає з буфета чашки. Обернувшись до мене, сміючись, каже:
— Зрештою, покладися на мене, Фанні! Повір: я не збираюся вчинити якийсь злочин! Поки немає певних доказів протилежного, я тут у себе вдома. Мене ж звуть іще Ян Оффланж, правда? І ти добре знаєш, що вона хоче тільки одного, щоб я повернувся в цей дім!..
Випивши каву, ми старанно поприбирали чашки — щоб не залишати слідів нашого перебування — потім Ян повів мене у передпокій, до сходів на другий поверх.
— Почекай хвилинку…
Він увійшов до однієї кімнати. Догадуюся, що то його кімната. Мені так хотілося б увійти слідом за ним, проникнути в цей світ Яна-дитини, Яна-підлітка, світ, якого я зовсім не знала, про який він ніколи не хотів говорити. Та він уже стоїть на порозі, тримаючи в руках гасничку, потому рушає вперед і відчиняє двері, за якими видно сходи нагору.
— Іди за мною! Напрям — горище, комора, третій поверх.
Ми сходимо на горище. Спершу я помічаю тільки якихось білих привидів, що широко розкинули руки, ніби перегороджуючи мені дорогу: то сушиться на вірьовках білизна. Ми нахиляємо голови й проходимо далі.
Ян пояснює мені:
— У нас на горищі три комірчини. Одну ми оце пройшли, потім ще одна, колись вона завжди приваблювала мене, — наша, сказати б, «гардеробна» чи «костюмерна», — там стоїть чудова стара скриня, в яку ховають костюми ряджених. І, нарешті, отам, праворуч, — антресолі. З усіх трьох комірок у цій останній — найтемніше й найстрашніше, і, коли я починав бешкетувати, мене саджали саме туди.
Коротка усмішка пробігла по його устах: видно, він згадав щось. І раптом вигукнув:
— Ходімо, подивишся, Фанні! Усі мої іграшки складено там…
Він подає мені руку, і ми входим у вузький чорний прохід, — оце й є та страшна комірчина, антресолі, її тьмяно освітлює електрична лампочка, що висить у тій коморі, де сушиться білизна. Скісна рублена стіна сходиться під гострим кутом з підлогою, тут лежить купами всякий мотлох: колиска, повна-повнісінька слоїків і горняток з-під варення; колекція старомодних абажурів; ціле військо стоптаних шкарбанів, що геть порозсихалися від старості і валяються долі, неначе трупи на полі бою. А за всім цим, ген-ген у глибині,— не знати й що, чого я вже не годна була розгледіти. Можливо, то причаїлися по кутках якісь чудовиська, що мирно дрімають тут довгі століття…
Ян засвічує свій електричний ліхтарик.
— Дивись!
— О! Яне, які ж вони прегарні!
— То ї ї чоловік сам поробив усе це для свого малого синочка. Ти ж знаєш: для першого маленького Яна. Непогано майстрував, правда?
Перед нами громадилася сила-силенна різних дерев'яних будиночків, палаців, різьблених, розмальованих чи вкритих лаком. Ось маленький коник скаче галопом. А онде Ноїв ковчег, населений тонко й майстерно вирізьбленими фігурками різних тварин, і у всіх у них такий розгублений вигляд! «Ну, то як: всесвітній потоп уже скінчився чи ні? — здається запитують вони. — Чи можна нам знову зійти на землю?»
Стоячи навколішках на холодних плитках підлоги, я захоплено порпаюся серед цих скарбів, наче маленька дівчинка, перед якою немов відчинили браму раю. Ян мовчки стежить за мною.
— Зовсім як дитина! — сміється він. — Признайся, ти, мабуть, тайкома бавишся ще іграшками, га?
Та цього разу я зовсім не образилася, коли він назвав мене дитиною. Сприйняла це скорше як комплімент.
— Ну, а тепер — до роботи! — каже Ян. — Ми й так уже згаяли багато часу.
І він тягне мене до «костюмерної», знову беручи в руки гасничку. Нічого не вдієш, доводиться спускатися на грішну землю: справді-бо, ми прийшли сюди не гратися. І знову все в мені здригається зі страху: а що, як жінка в чорному повернеться раніше? Що коли вона підніметься сюди й застукає нас зненацька?
Та Ян, здається, зовсім не сушить собі тим голови. Він дає мені настанови, запалюючи гасничку, бо тут, на горищі під дахом, таки досить холодно.