К7

Після цього я подався до дядька.

— Що трапилося? — спитав я, побачивши стурбовані обличчя друзів.

Вони мовчали.

— Ми переловили й записали шифровані вістки, — промовив нарешті дядько. — Вони відносяться до когось, хто діє в цій околиці. Можливо, до ворожої залоги, що має літак і скидає парашутистів. Напрям хвиль наставлений на нашу околицю, а їх джерело — Москва.

Тепер ми спільно старалися розшифрувати таємну вістку. Дядько спеціалізувався в цьому й мав уже чималий досвід, проте нові шифри ставили великі труднощі. Врешті спільними силами нам поталанило відкрити, що це були накази, щоб ворожа група взяла несподіваним наскоком три пункти в терені. Їх подано було теж шифром.

— З цього можна догадуватися, що ворог підозріває нашу централь в трьох місцях. Одне з них може бути наша поляна. Наскок готовлять завтра раннім ранком. Що нам робити? Ми ж вирішили саме завтра світанком почати наш наступ!

— Відкласти чи ні? — питав Семен.

— А може пождати на наскок ворога? Розправитися з ним, і тоді почати наш наступ! — пропонувала Гаська.

Ми ставили різні пропозиції, вислухували їх, і ні однією не були переконані.

— Відкладемо! — вирішив дядько. — Будемо принаймні знати, чи між тими невідомими трьома пунктами знаходиться і наша централь.

— Що ж зробимо, коли і вона є ціллю наступу? Або коли завтра відбудеться поки що наступ на три, а післязавтра на нашу? — висловила сумнів Гаська.

— Справа складна, і ми не маємо всіх її елементів у руках! — відповів дядько. — Що б ми не вирішили, завжди буде якийсь сумнів. У такому випадку треба вибрати таке рішення, що дає приблизно можливі більші користі. Тому пождемо. Думаю, що до полудня все виясниться!

Вечором ми почули гудіння літака, але він перелетів кудись боком, по той бік провалля. Півгодини пізніше ми побачили на екрані гелікоптер, що летів біля нашої поляни.

— Обсервація терену!

— Значить, ми є таки одним з таємних пунктів!

Уночі я спав погано, врешті після півночі сів біля телеапарату.

— Нічого нового?

— Ні! — відповів черговий.

Апарат показував нам постійно все, що діялось довкола нас. Скрізь був повний спокій.

О третій годині над ранок, після зміни чергового, я задрімав на кріслі. Прокинувся за годину вповні свіжий і бадьорий. За хвилину почувся дзвінок, я підійшов до телефону.

— Увага! — промовив дядько. — Зближається критичний час!

— У мене все напоготові! — відповів я.

Справді, саме перед хвилиною я наказав повну готовість до бою. Але чи бій відбудеться? Які завдання матиме ворог? І чи появиться на нашому терені?

Біля п’ятої години на екрані появився гелікоптер.

— Сорок миль віддалення! — зголосив черговий.

— Напрям — наш терен!

— Двадцять п’ять миль!

Апарат повертався вгору.

Над нами!

— Скидає парашутистів! Один, два, п’ять…

Ми нарахували двадцять чоловік. Деякі з них не могли дістатися на поляну, вітер звіяв їх у провалля.

Дзвонив дядько:

— Тринадцять на поляні, сім пропало у проваллі! Ворог не рахується з людьми!

— Ті сім ніколи не вийдуть з прірви!

— Тринадцять наші вороги! Стежити за наступними літаками! Мусимо розвідати, де є три інші пункти.

Наш апарат виловив ще два літаки. Вони полетіли в інших напрямах, і ми втратили їх з очей, коли віддалилися на триста кілометрів від нас. Це був засяг дії наших апаратів. Цю новину я зголосив дядькові. По хвилині дістав відповідь:

— Обидва пункти віддалені від нас так, що нема небезпеки, щоб парашутисти могли нам пошкодити. З напряму лету я визначив їхні можливі цілі. Кінець.

Тепер ми стежили за парашутистами. Вони відчепили парашути і згуртувалися довкола свого старшини. І ми почули уривки наказів:

— Провірити, чи під землею нема яких хвиль. Можливо, вони порозуміваються телефоном чи радіом, і ці хвилі ми виловимо. Розшукати околицю за слідами! Моє становище на поляні.

Слідували накази про охорону командира, стійки, час повороту стеж і всі потрібні інструкції.

Але найгірше було те, що я не міг тепер порозумітися з дядьком. Ініціатива залежала тільки від мене, і за неї я був відповідальний.