Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Поза межами цієї стислої розповіді про європейське заселення Австралії, яке розпочалося 1788 року, залишилася доля австралійських аборигенів, які заселили цей континент значно раніше. В інших британських колоніях, таких як США, Канада, Індія, Фіджі та Західна Африка, британські колоністи розв'язували проблеми співіснування з автохтонним населенням або здійснюючи мирні переговори з місцевими вождями та князьками, або застосовуючи збройну силу, посилаючи британські війська проти місцевих озброєних загонів та племінних військових формувань значних розмірів. Однак ці методи були неефективними в країні, де суспільна організація аборигенів являла собою невеликі групи без озброєних загонів, без вождів і князів. Аборигени вели кочовий спосіб життя і не мали постійних поселень. Тож для європейських поселенців це означало, що землею аборигени «не володіли».
Європейські поселенці просто забирали в аборигенів землю, без переговорів і виплати компенсації. Воювати з «військами» аборигенів не довелося; лише іноді відбувалися напади на невеликі групи аборигенів або з боку невеликих груп аборигенів. Подеколи напади на аборигенів були спровоковані тим, що ті вбивали овець, вважаючи їх дикими тваринами на кшталт кенгуру, на яких звикли полювати. У відповідь на це європейські поселенці вбивали аборигенів; останнє масштабне вбивство (загинули тридцять два аборигени) сталося відносно недавно — в 1928 році. Коли британський губернатор віддав під суд і наказав повісити європейців, які убили аборигенів, австралійська громадськість масово виступила на захист цих осіб, а в лондонському міністерстві колоній збагнули, що не зможуть вдіяти нічого, щоб заборонити своїм підданим у далекій Австралії робити те, що їм заманеться, у тому числі й убивати автохтонне населення.
Через те, що аборигени були мисливцями-збиральниками, а не осілими землеробами, білі австралійці зневажливо ставилися до них як до людей примітивних. Мене й досі дивує, наскільки поширеною є ота зневага до аборигенів навіть серед високоосвічених австралійців. Один австралійський сенатор заявив: «Немає наукових свідчень того, що абориген взагалі є людиною». У міру того, як чисельність аборигенів падала в результаті хвороб, убивств та вигнання з землі, білі австралійці дійшли висновку, що ці люди вимирають. Один австралійський єпископ писав: «Аборигени щезають. Через покоління, а в кращому випадку — через два, остання темношкіра людина [себто абориген] притулиться своїм обличчям до теплої матері-землі.... Місіонерам тільки й залишиться, що підкласти подушку, аби цій народності легше було помирати...»
Насамкінець аборигенам заборонили одружуватися з немісцевими жителями без урядової згоди. В 1930-х роках було запроваджено вкрай суперечливу політику, згідно з якою змішаних дітей від аборигенів і білих, а також лише аборигенів силоміць забирали з домівок і відправляли на виховання до дитбудинків начебто для їхнього ж блага. У 1990-х роках виник рух, метою якого було спонукати білих австралійців до визнання своєї провини перед аборигенами, проте він наштовхнувся на сильний опір. Прем'єр-міністр Кевін Радд у 2008 році таки висловив офіційне вибачення, проте прем'єр-міністр Джон Говард заперечив: «Австралійців нинішнього покоління не слід змушувати визнавати провину за чиїсь дії в минулому і за політику, на яку вони не мали жодного впливу».
Коротше кажучи, політика «Білої Австралії», здійснювана Британською Австралією, була спрямована не лише проти небілих потенційних іммігрантів із заморських країн. Вона була спрямована і проти небілих корінних австралійців, на землі яких іммігрували британські поселенці, право яких на ці землі заперечувалося і які (як сподівалося багато білих поселенців) невдовзі мали вимерти.
У перші десятиліття існування Австралійської колонії вільні поселенці та каторжани прибували з Британії (а також з Ірландії, яка на той час була частиною Великої Британії). Перша велика група іммігрантів небритан-ського походження прибула до Південної Австралії 1836 року. Ця колонія була заснована не як поселення для каторжан, а як компанія-забудовник, що ретельно відбирала у Європі майбутніх переселенців. Серед них були німці-лютерани, що прагнули релігійної свободи, яка, як мотив до імміграції, була більш притаманною для ранньої історії Сполучених Штатів, а не Австралії. Ті німецькі іммігранти були білими й добре навченими, вони займалися городництвом та виноградарством, швидко адаптувалися до австралійських умов і створювали мінімум проблем. Значно більш суперечливим було прибуття у 1850-х роках десятків тисяч китайців, приваблених (разом із багатьма європейцями та американцями) першою австралійською золотою лихоманкою. Цей наплив спричинив останнє використання британських військ в Австралії — для придушення бунтів, під час яких натовп бив та грабував китайців і навіть скальпував їх.
Третю хвилю небританських іммігрантів спричинив розвиток цукрових плантацій у Квінсленді на початку 1860-х років. Робітники, які працювали на плантаціях, були вихідцями з Нової Гвінеї, інших островів Меланезії, а також з Полінезії. Деякі з них погоджувалися на переїзд добровільно, однак багатьох викрадали з їхніх островів під час рейдів, які часто супроводжувалися вбивствами (ця практика називалася «вербунком чорних птахів», через те що острів'яни мали темну шкіру). Коли згодом у німецькій та австралійській Новій Гвінеї також запровадили плантації (переважно кокосових пальм), цю австралійську методу використовували для завезення туди робітників з тихоокеанських островів. Практика вербування робочої сили зберігалася в Новій Гвінеї до другої половини XX століття: один австралієць, якого я зустрів 1966 року в австралійській частині Нової Гвінеї, розповів мені, що займається вербуванням робочої сили, але при цьому довго пояснював, що робить це винятково на добровільній основі і виплачує робітникам-добровольцям готівкові премії. Цей вербувальник гордо зазначав, що він — не якийсь там викрадач «чорних птахів» (цей термін тоді ще використовувався) на відміну від інших вербувальників-конкурентів, які й досі цим займалися. Та незалежно від того, як прибували робітники на австралійські цукрові плантації — добровільно чи примусово, вони не зменшували відсотка білого населення, бо їх залучали на умовах контрактів з фіксованим терміном перебування, а коли термін спливав, видворяли з Австралії.
Ще однією нечисленною групою небританських іммігрантів були вихідці з Індії, тогочасної британської колонії. Незважаючи на ці скромні за масштабами групи прибульців з Німеччини, Китаю, тихоокеанських островів та Індії, Австралія проводила політику, в результаті якої залишалася переважно британською й білою аж до повоєнного періоду після Другої світової війни.
Американці, знайомі з історією Сполучених Штатів, дивуються, наскільки різними способами американські та австралійські колонії Британії відмежувалися від своєї метрополії. Американські колонії вибороли незалежність, об'єдналися в союз і після семи років революційної війни розірвали всі політичні зв'язки з Британією попри сильну протидію британського війська. Щороку 4 липня, в річницю підписання Декларації незалежності США, американці святкують День незалежності, який вважають одним із найбільших щорічних свят. На відміну від США, Австралія не визнає й не святкує дня незалежності, бо такого свята в її календарі немає. Австралійські колонії здобули право на самоврядування без будь-яких заперечень з боку Британії і ніколи повністю не розривали з нею зв'язків. Австралія й досі пов'язана з Великою Британією членством у Співдружності націй, вона й досі визнає британського суверена номінальним головою своєї держави. Чому ж послаблення або розрив зв'язків з Британією відбувався так по-різному в Австралії та Сполучених Штатах?