Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Але австралійські прем'єр-міністри 1940-х років не були ні екологами, ні економістами, тому повоєнна Австралія почала активно втілювати програму заохочення імміграції. На жаль, бажаючих перебратися до Австралії з тих країн, яким надавався пріоритет, було значно менше бажаного, а політика «Білої Австралії» обмежувала інші варіанти, вигідні для цієї країни. Американські військові, які служили в Австралії, залишитися відмовилися, бо більшість із них були афроамериканцями. Тому «другим найкращим» джерелом післявоєнної імміграції (після Британії та Ірландії) стали країни північної Європи. Третє джерело — це південна Європа, якщо виходити з кількості італійських та грецьких ресторанів, до яких я полюбляв заходити під час свого перебування в Австралії в 1964 році. Прихильники імміграції заявили про своє дивовижне відкриття: «За умови правильного відбору з італійців можуть вийти взірцеві громадяни!» Першим кроком у цьому напрямку був дозвіл залишитися італійським та німецьким військовополоненим, привезеним до Австралії.

Австралійський міністр імміграції у період з 1945-го по 1949 рік Артур Колвел був відвертим расистом. Він навіть заборонив австралійським військовим, які були настільки непатріотичними, що одружилися на японках, китаянках та індонезійках, привезти до Австралії своїх «бойових подруг» та нажитих з ними дітей. Колвел писав: «Жодна японка чи метиска дозволу на в'їзд до Австралії не отримає; вони тут просто не потрібні і є перманентно небажаними... не можна перетворювати Австралію на країну метисів та байстрюків». Як додаткове джерело імміграції, крім Британії, Колвел розглядав три балтійські республіки (Естонію, Латвію та Литву), анексія яких Радянським Союзом призвела до мотивованої еміграції тисяч добре освічених білих людей з очима та волоссям такими, як у британців. У 1947 році Колвел об'їхав табори біженців у повоєнній Європі, виявив там «чудовий людський матеріал» і схвально висловився про прибалтів: «Багато з них мають світле волосся та блакитні очі. Я бачив значну кількість натуральних блондинів обох статей». Результатом такого вибіркового заохочення імміграції стало те, що з 1945 по 1950 рік Австралія прийняла близько 700 тисяч іммігрантів (це дорівнювало майже 10 % населення країни в 1945 році), причому половина з них були, згідно зі сподіваннями міністра, британцями, а решта — людьми з інших країн Європи. В 1949 році австралійська влада навіть трохи пом'якшила своє ставлення і дозволила залишитися японським «бойовим подругам».

Відхід від політики «Білої Австралії», результатом якого стала поява азійських іммігрантів та азійських ресторанів, що зустріли мене 2008 року в Брісбені, був обумовлений п'ятьма причинами: військовою безпекою, політичними подіями в Азії, зміною у структурі австралійської торгівлі, самими іммігрантами та політикою Британії. Щодо причин воєнних, то Друга світова війна чітко і ясно продемонструвала, що Британія втратила свій статус потужної військової сили в Тихому океані; натомість Австралія мала розвивати військові стосунки зі Сполученими Штатами. Це було офіційно підтверджено Тихоокеанським пактом безпеки АНЗЮС, укладеним між США, Австралією та Новою Зеландією без участі Британії. Корейська війна, зростання комуністичної небезпеки в Малайї та В'єтнамі, військове втручання Індонезії в голландській Новій Гвінеї, малайзійському Борнео та португальському Тіморі дали привід Австралії занепокоїтися загрозами власній безпеці, які зростали в її безпосередньому географічному оточенні. Суецька криза 1956 року, під час якої Британія не змогла повалити президента Єгипту Насера і була змушена піддатися економічному тиску з боку США, оголила британську військову та економічну слабкість. Величезним шоком для австралійців стало те, що 1967 року Британія оголосила про намір вивести всі свої війська, розташовані на схід від Суецького каналу. Це означало офіційну відмову від тривалого статусу Британії як захисника Австралії.