Останній пророк
- Автор: Мосендз Леонід
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0778-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Останній пророк». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Справи свого походження і свого родоводу торкався Леонід Мосендз декілька разів у листах до своїх знайомих в 1945–1948 рр. Зокрема характеристичні його визнання про це є в листі до Р. Гармаша від 18 червня 1948 р.: «Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти москалів, і багато їх упало в чесному бою, а не захищаючи Москву, як унтер-офіцери, чи підбиваючи Кавказ або Бухару… Те, що мої предки були литвини й поляки, ще не є ганьбою. Ганьбою би було, якби моя душа кінчалася на -ський, як і нікчемні душі тих ф… що хоч і є „енками“ по расі, але мають душу на „оф“».
Ближчих даних про хлоп'ячі шкільні роки Леоніда Мосендза в його листуванні немає. Згідно зі спогадами Пафнутія Чупруна, записаними Гаврилом Гордієнком (див.: До біографії Л. Мосендза // «Українські Вісті», Новий Ульм, від 4 червня 1959 р.), Леонід жив від семи літ життя, після смерти батька, в Явтушкові і потім у Яришеві Могилівського повіту в домі Чупруна, дружина якого Анатолія була рідною тіткою Леоніда. В Яришеві закінчив Мосендз 1911 року двоклясову школу і потім вчився в учительській семінарії у Вінниці, закінчивши її в 1915 р. з дуже добрим успіхом.
Факт свого перебування в учительській семінарії у Вінниці підтвердив сам Мосендз у листі до Арсена Шумовського від 10 липня 1948 року, подаючи водночас дуже цікаві дані про свою тогочасну національну свідомість. Торкаючися актуальної в той час на еміґрації в Західній Европі справи «східняцтва» і ствердивши, що і сам він «східняк, хоч ніколи в житті не був малоросом», Мосендз пише: «Знаєте, я вчився в Вінниці в учительській семінарії, нас було 40; коли була 1913 р. перепись — всі написали, що вони малороси — лише я й один ще — що ми „русскіє“. Був я російський патріот». Цим своїм категоричним ствердженням Мосендз підкреслював тільки висловлюване ним багато разів у листуванні негативне ставлення до «малоросійства» і «малоросів».
Коли і як відбувся перелом у Мосендзовім світогляді і його зворот до українства, встановити на підставі наявних під сучасну пору матеріялів важко. Деяку вказівку в цьому напрямі дає лист до Р. Гармаша від 19 червня 1948 р., в якому Мосендз стверджує ще раз, що «до 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом» і що «за один місяць з мене був український націоналіст. Бо, прочитавши історію Грушевського, доти не знану мені, я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого жив, виріс і якого доти не смів знати я». З цього визнання можна зробити тільки той висновок, що кристалізація української національної свідомости відбулася в Мосендза під впливом українського державного відродження вже після його виходу з рядів російської армії, до якої він був покликаний після закінчення 18 літ життя у 1916 або 1917 році.
Опубліковані досі відомості про військову службу Мосендза і в царській російській армії, і в армії УНР такі суперечливі, а то й фантастичні, що їх треба залишити без уваги. На підставі наявного епістолярного матеріялу можна ствердити тільки такі факти й дати: як Мосендзові було 20 років, значить у 1917-му, він перебував на Румунському фронті (лист до Шумовського від 24 травня 1948 р.). Рік пізніше Мосендз був в армії УНР, як про це пише він у картці від 15 грудня 1947 р. до Михайла Селешка, полемізуючи з ним: «А що члени УПА молоді, то це не так страшно. Скільки мені було років, коли я був у 1918 році в армії УНР?» Служба Мосендза в цій армії мусіла бути переривана, як це доказують цитовані вже листи і спогади про його вчителювання у Гнівані в роки 1918–1920 і Мосендзова згадка в листі до Ганни й Арсена Шумовських від 7–8 лютого 1948 р., що: «я року 1920 весною після маминої смерти хотів попом бути… Я вже почав і студіювати, але, поїхавши до вінницького єпископа Володимира, довідався, що обов'язково треба женитися. А я не хотів. А потому прийшла армія УНР…» Посереднім доказом перебування Мосендза в рядах українських збройних сил можуть бути його поетичні і прозові твори із військовими сюжетами, зокрема його оповідання у збірці «Людина покірна» (перше видання у Львові 1937 р. і друге у Вінніпеґу 1951).