Останній пророк
- Автор: Мосендз Леонід
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0778-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Останній пророк». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Богдан Кравців
Леонід Мосендз і його «Останній пророк»
Ще всього дванадцять років минуло з дня смерти Леоніда Мосендза, та й помер він у вільній Швайцарії ще за нашої ґенерації, а вже при встановлюванні його біографії виникають непоборні інколи труднощі. Опубліковані досі матеріяли до Мосендзового життєпису такі часом суперечливі своїми даними й фактами, що приймати їх треба з великою дозою обережности. Тому й тут буде зроблена спроба побудувати біографію Мосендза виключно на підставі даних, устійнених в його листуванні і в творах або підтверджених ним же самим інформацій його знайомих чи сучасників.
Народився Леонід Мосендз 20 вересня 1897 року в Могилеві-Подільському в родині місцевого службовця Марка Мосендза. Матір'ю його була Марія з Лясковців — донька лісничого в Костополі на Волині.
Батьківський дім, його атмосферу і дитячі роки, проведені в ньому, вивів сам Мосендз у своїй поза всяким сумнівом автобіографічній повісті «Засів» (видана 1936 р. в Чернівцях і нагороджена премією Українського Католицького Союзу у Львові). Герой повісти — хлопчик Ніно, батько якого — «повірений» у справах багатого польського дідича Павло Людкевич, родом із колишньої дрібної української шляхти, спочатку спольонізованої і потім зрусифікованої. Панівною в домі Людкевичів — російська мова, українську знають, але вживають тільки у стосунках із простими людьми. Український, підсвідомий тільки, патріотизм пробуджується в малого хлопця під впливом українського оточення, селянських розповідей про Україну, про українських козаків та гайдамаків. Уже тоді, в юнацькі роки, Мосендз читав Шевченкового «Кобзаря», про що свідчать згадки у його творах і про що він оповідав своїм друзям.
Атмосфера дідового, по матерній лінії, дому виведена в поемі «Волинський рік» (видана 1948 року у Мюнхені), що її Леонід Мосендз присвятив доньці Марійці як спомин про «безбережне море» її роду. Герої цього твору Марко й Валя (Валентина — імення Мосендзової сестри), відвідуючи свого діда й бабуню в Підзбужжі на Волині, слухають леґенди про предків-литвинів, що під Ґрюнвальдом громили тевтонів і потім жили то на Поліссі, то на Волині, ознайомлюються з розповідями діда Осипа про бабуню з-над Мазурських озер, що втратила в польському повстанні брата Яна й, одружившися, знайшла нову вітчизну у волинському Підзбужжі. Тут же із бабуниних «історій віджеврілих давнин, укритих попелом любови й крови», із її «леґенд забутих», із «ритмічної заворожености баляд» малий Марко — Леонід Мосендз — одержує перший
Вірогідність життєписних даних, приведених особливо ж в останньому творі, підтвердив згодом і сам Мосендз у своїх листах до Ганни й Арсена Шумовських, інформуючи їх про генезу «Волинського року»: «писав із споминів про свого діда, про Костопільщину, про бабу, про перекази… Все докупи для доньки, яка вже з того всього нічого не зазнає» (лист від 21 квітня 1948 р.). Ближчі дані про свого діда й бабу подав Мосендз у листі від 10 липня 1948 р., пишучи: «Мій псевдонім — це прізвище мого діда — лісничого в Костополі — Осип Лясковець. Його перші дві жінки — це були, здається, сестри Боруцькі. Знаєте таких попів з Волині? Третьою була моя баба — полька Селюжицька-Корзонь, значно молодша від нього, що в нього закохалася (натяк на це — у „Волинському році“). Мати цього Лясковця була ще грекокатоличка, що десь у 30-х роках минулого століття мусіла „повернутися“ (це також у „Волинському році“)».
Було в Леоніда Мосендза двоє братів і одна сестра — Валентина. Молодший брат помер від менінґіту, мавши шість з половиною років, — був дуже здібною дитиною: сам навчився читати, рахувати й писати, і Леонід, якому тоді було вісім років, «перший раз зрозумів», як писав потім у листі до Шумовських (від 11 травня 1948 р.), — «що таке смерть». Другий брат, мабуть, старший за Леоніда, пам'яті якого Мосендз присвятив новелю «Брат» у збірці «Людина покірна», помер у нього ж на руках, як вояк армії УНР, в 1920 році, як про це згадував Леонід потім у листі до Арсена Шумовського від 7–8 лютого 1948 р. Сестра Валентина одружилася з комуністом, що було великою трагедією для Леоніда, була заслана в Казахстан і в 1947 році жила уже з другим чоловіком, інженером за фахом, на Кубані.
Батько Леоніда помер дуже рано, мабуть, ще в першій половині першого десятиріччя 20-го ст. В листуванні Мосендза 1945–1948 рр. згадок про нього немає. Мати й бабуня його, що була натхненницею його в Підзбужжі, померли в січні 1920 року в містечку Гнівані над Бугом на Поділлі, де Леонід Мосендз в 1918–1920 рр. вчителював. Смерть матері пережив Мосендз дуже тяжко. «Відтоді я тільки раз плакав», — писав потім у листі від 27 липня 1947 р., згадуючи, що на похоронах була й пані Ганна, дружина Арсена Шумовського, яка разом з ним вчителювала в той час у Гнівані. У своїх (рукописних ще) спогадах про Леоніда Мосендза в ті роки Ганна Шумовська пише, що жив тоді Мосендз у Гнівані в окремому будиночку при школі разом із матір'ю, бабою і сестрою. В хаті їх світилася лямпадка перед православним образом Матері Божої, а поруч на шафці стояла Її ж католицька статуетка. Баба Мосендзова була католичкою, а мати і решта родини — православні. У 1919 р. померла мати Мосендза на удар серця, а трохи згодом баба його на тиф. Леонід, палкий і поривчастий хлопець, дуже розпачав, але мужньо переносив горе. Хворів на тиф під час свого перебування у Гнівані теж і сам Леонід.