Останній пророк

За обставинами життя героя однією з найвиразніших колізій цієї тяжкої кризи стає протистояння садукеїв та фарисеїв — як у синедріоні, у храмі, так і в цілому житті краю. «Починалася безголова сварка, безтолкове збіговисько причинних, завжди і всюди однакових, коли починали говорити власні амбіції». І далі: «Як хотять вони звільнитися від чужинців, коли вже поділилися самі між собою. Як вони можуть погодитися на головному, коли не хотять погодитися на дрібницях?.. Перегризуться між собою, а після знову покличуть чужинців». Переконання, що «в біді народній винен найперше сам нарід», здобувається у важких, виснажливих духовних шуканнях героя, які гартують його чисту й цілісну натуру. Сповнений щирого прагнення самопосвяти, він наражається на облудність, пиху, заздрість, захланність. Вихований у пошані до традиції, до писаного й неписаного закону, Єгоханан відзначається невтомною жагою пізнання, тим «духовним неспокоєм», що, за Манном, був і у Йосифа в крові. Проте — це тільки поглиблює щоразу борсання у сумнівах та нові розчарування. Розрив із садукеями є так само неминучий, як і наступний відхід від фарисеїв. Замикається перше коло, повертаючи юнака до дитячих його мрій про таємничих месників-зелотів. І доля зводить його з ними! Ще палкіше прагне він посвяти, служіння, чину. Але спершу, за наказом вождя опановуючи ремесло зброяра, вливається до громади «харашимів» (ремісників), пізнає життя ще з такого боку. Це також випробування; зелоти, розуміючи людську непересічність Єгоханана, мусять особливо пильно його іспитувати. І цікава річ! Вони його цінують, вони його безперечно потребують; проте, як і колишні його опоненти, потерпають, що він… «забагато думає». Тому ще один іспит либонь має на меті міцніше прив'язати юнака до гурту — інакше, певніше, ніж це здатні зробити присяга, посвята, його щира відданість. Саме Єгоханан має викрасти у храмового ґаона, фарисея Беназара його збірку самоцвітів — аби зелоти не втратили виняткову нагоду закупити одразу велику партію зброї. Єгоханан, людина обов'язку, виконує цю місію. Проте напевно саме вона прискорює його здогадний, уже за межами наявного тексту, відхід і від зелотів. Багатозначним є в цьому сенсі його відвідання батьківського дому в Геброні та родової печери, де поховані батьки. Це прощання — вихід на нове життєве коло. В останніх розділах третьої частини роману ми бачимо його знову в Єрусалимі, у домі старого митника Закхія та його невістки, вдови Міріам. Так мала би закінчитися третя частина роману — натомість так закінчується роман.