Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
— Що? Ви чуєте, що ви говорите? Як ви смієте таке мені, його дружині? — вбивчим поглядом подивиться на зухвалого нейрохірурга. — Що це означає, що за брутальні маніпуляції?
— Смію. Я знаю про що говорю, — суворо відкаже лікар. — Завжди існує шанс. У даному випадку він ницо малий, просто нікчемний. Зі статистки, виживають відсотків п’ять-сім, не більше. У вашого чоловіка він один із ста, і той не з найліпшим прогнозом.
— Якщо є хоч цей єдиний, ви змушені… Ні, я заклинаю вас, будь-що не дати померти Вікторові, — в її душі зажевріла слабка примарна надія. — Що треба?!
— Я ще не закінчив. Послухайте мене уважно. Зробіть над собою зусилля і постарайтеся зрозуміти те, що я вам зараз скажу.
Вона принишкла. Ці його слова, були зараз усім, що могло тільки мати важливість.
— Я знаю, що ви кинетеся по дорогі медикаменти, що звичайно існують і додають певності. Але… у нього надзвичайно важка травма хребта. Простою мовою — перелом в ділянці сьомого і восьмого хребців… Ймовірно розрив спинного мозку. Ви розумієте, що це означає?!
— Так, трохи. Спинний мозок — драглиста речовина, клітини… якої швидко відмирають, — прошепоче Тетяна благально і раптом стрепенеться від фатального здогаду. — Він ніколи не зможе ходити?!
— Не зможе ніколи, — як вирок.
Вона мовчки втупилася в вічі цього старого, мудрого чоловіка. Помітивши її ступор, він все ж продовжив:
— Я не впевнений, що він хотів би жити, якби знав, що за життя його чекає. Титан у спині, інвалідний візок, сечовідвідний катетер… І що за життя чекає вас? Ви станете його прислугою, нянькою… А ви ще молода жінка. Послухайте мене…
— Скажіть скільки треба грошей. Ми не пошкодуємо ані копійки. Скільки, пане доктор, кажіть, що треба робити зараз. Потім я повезу його у найкращі клініки світу і поставлю на ноги, чого б це мені не коштувало.
— Він не стане на ноги ніколи. А якщо видряпається, то це вже буде зовсім не той чоловік, якого ви знали… — спробував переконати нейрохірург.
— Що для цього потрібно?! — Тетяна відкарбує кожне слово.
— Я все зрозумів, — зітхне лікар.
Найкращий з нейрохірургів регіону візьме ручку і рецептурні листочки… Він теж із щасливчиків — за його довгу практику у нього ще ніхто не помирав.
Віола
Віола дивилася крізь зимове мереживо на вікні. Цей малюнок був знайомим і новим, і холодним водночас. В його обрисах вона бачила карпатські звивисті ріки і засніжені ялини та сосни.
Її серце стискалося і гупало, наче йому було мало місця у грудях. Там щось рвалося і клектало, билося і розривалося від нестерпного всеохоплюючого болю.
Це був розпач людини, яка нічого не могла змінити. Біль людини, яка боролася зі своїм внутрішнім демоном. І від того робилося ще гірше, бо ридала сама душа.
А як весело і безтурботно усе починалося… Вони навипередки спускалися з Буковелю. «Хто останній, той ввечері дає концерт перед каміном!». Віола сміялася від радості і веселощів. Навіть, якщо вона і прийде останньою, бо ж їхала поруч зі старими гірськолижними вовками, то заспівати одну-другу пісню буде їй лише у задоволення. Бо спів — це її стихія, це — її життя, бо Віола — оперна діва…
Мороз майже одразу проліз крізь її тоненьку атласну піжаму. Але скуйовджені думки заплутали те відчуття у суперечностях: чи то її просто лихоманило від спогадів, чи то вона справді змерзла. Віола стрепенулася, коли торкнулася свого холодного, роз’юшеного носа і ввійшла у кімнату зі заскленого балкону звичайної сихівської панельки.
Задзвонив домашній телефон.
— Віолко, — насиченим низьким голосом заговорила трубка. — Доброго ранку, дитино!
— Доброго ранку, Медеє Феліксівно, — майже прошепотіла. — Я вже збираюся. За годину, як і домовлялися, буду у вашому класі.
— Почекай-почекай, — перервала її. — У нас сьогодні має бути прослуховування. Завкафедри захворів, тож попросили мене… Віолко, давай перенесемо репетицію на завтра, на четверту. Ти зможеш?
— Добре, — з полегшенням видихнула Віола. — Дякую, що передзвонили.
Зграбна жагуча брюнетка кішкою пройшла у ванну і стала під гарячий душ. Хотілося зігрітися від холоду і тремоло в грудях.
Цівочки води лагідно оповивали її смагляве і все ще пружне тіло, стікаючи долі. Навіть після народження доньки Віола не втратила своїх дівочих форм. Невисока, з акуратними опуклостями, вона була схожа на витвір великого скульптора, якому ніби не старчило матеріалу. І він усі свої задуми втілив у зменшеній формі. Натомість, не пошкодував фарб і усіх їх відтінків для завершення образу своєї Галатеї. Каштаново-шоколадне в’юнке волосся обрамлювало овальне, злегка рум’яне обличчя з рівним благородним носом. Чорні, як терен, звабливі очі скоса визирали з-під двох чітких, розкинутих крилами брів.