Любові полум’я

Віктор перемкнув на ближнє світло і трохи скинув швидкість. Злива, що пеленою впала на скло, заступала тепер дорогу, наче цупкою кулісою дощу. Їхати було складно. До того ж чомусь плуталися думки… Збивалися в купку десь в одній частині мозку, і стояли там сюрреалістичним клубком без логіки. Він нервував, але якось ніби теж не по-справжньому. Тепер він відучився злитися довго. Він просто моментально забував про причину свого гніву, а відтак це напруження ставало безглуздим, і він розслаблявся. Але і стан його спокою видавався йому якимсь дивним, напівспокійним, напівреальним. Розум був затьмарений вигадливими образами, що виникали із нізвідки, і туди ж зникали, не затримуючись у свідомості надовго. Власне, Віктор не міг з точністю сказати про що він думає в конкретний момент часу, і чи він конкретно щось відчуває. Усе змішалося: емоції, спогади, дійсність. І ця бісова злива поглиблювала його стан! Він не розумів, що з ним коїться і що мав робити кожної наступної хвилі. Втомившись від напруги самоконтролю, він вирішив не боротися зі собою, а просто віддався на волю того, хто його вів…

Мокра, слизька гірська дорога з вибоїнами і болотом робилася усе складнішою в міру того, як підіймалася вище. Добре, хоч машин не було. Він силувано вдивлявся поперед себе, але окрім пошарпаної брудно-білої лінії зліва від капоту нічого не було видно. Лише три-чотири метри фори і… мокра завіса.

Періодично подзвонював телефон, та Віктор вихоплював тільки синове «тату!». Гори і щедрий, ніби тропічний, дощ глушили сотовий сигнал. Навігатор теж вийшов з ладу.

— Алло? Алло? Собача погода! — вкотре вигукнув Віктор і хотів було вже кинути телефон на сидіння поруч, та він знову задзвонив:

— Тату …и ме… чу…ш? — нарешті долинуло переривчасто.

— Так, говори, сину! Я чую!

— Ти вже їдеш? Ми у ре…імації, ма…і зро…ли промивання ш…нка. Чуєш, тату?!

— Я погано тебе чую, по-га-но! Тут… погода. Потоп…

— Не хви…йся! Вже все… Не тр…а… — і голос зник у громовій блискавці, що смачно шарахнула десь поруч.

У Віктора від несподіванки аж смикнулася ліва рука і він трохи не вискочив на зустрічну. На щастя, жодного автомобіля поруч. З повідомлення сина він мало що зрозумів. Таню відвезли до реанімації. Про її отруєння кінською дозою снодійного дізнався ще тоді, коли їхав сюди. Напевно, треба було одразу завернути, та він не зміг, мусив побачити її, поговорити. Можливо відкласти час від’їзду до Італії, бо те, що Тетяна спробувала накласти на себе руки, дуже змінювало його плани. Розумів, що не може кинути у таку мить дружину. Це буде виглядати слабкодухо та жорстоко по відношенню до дітей. Віктор запізно зрозумів, що не зможе це пояснити Віолі. Був переконаний, що вона не захоче слухати його пояснення. Хоча вона завжди усе приймає.