Любові полум’я

Перед входом до готелю пломеніла червона килимова доріжка. Довкола будівлі почепили кольорові кульки, які при кожному подиху вітру так і пнулися вгору, намагаючись ковтнути тієї омріяної всіма свободи, відірвавшись від стовпця. Усюди сновигали охоронці з раціями, у сонцезахисних окулярах. Не уявляєш, Катю, як це смішно! Нагадує кадри із блокбастера «Люди в чорному», де головні герої стежать за кумедними прибульцями. Тут усе проходило з не меншою серйозністю. Тільки зелених гуманоїдів бракувало!

— Проходьте направо, — один із вартових вказав мені дорогу. — Там вас зустрінуть.

Я рушила у вказаному напрямку. Ішла, із непідробним захопленням розглядаючи гідний п’ятизіркового класу готель: мармурова підлога і колони, дорожезні бутіки, що ховалися в еркерах першого поверху, оригінали картин сучасних художників на мольбертах уздовж коридору і… білий рояль. Зрозуміло я тут же опинилася біля інструменту і спробувала відкрити кришку. Та не піддалася.

— Перепрошую, чи можна ним скористатися, — я запитала офіціанта, що пропливав з тацею поруч.

— Ні, на жаль. Але ввечері буде піаніст і ви зможете насолодитися музикою, — відповів той із вдаваним співчуттям. — Ключ тільки у нього.

Хлопець ледь помітно кивнув головою і попрямував до лобі-бару, де сиділи за стійкою учасники економічного форуму. «Товстосуми», внутрішньо посміхнувшись, я пригадала дотепне слівце. А тут воно бездоганно пасувало ще й до округлих черевець їх власників.

— «Товстопузики» їм певно пасувало б ще більше, — додавши, зіронізувала Катя.

Усю музичну трупу розмістили у невеличкому номері для персоналу, де не було навіть такого необхідного для актора дзеркала. Мужчини вийшли і жінки швиденько почали приводити себе до порядку у цих майже польових умовах. Нам не звикати.

— Якщо б не ті гроші, що мені пообіцяли, я б тут такий скандал влаштувала! — обурювалася одна із наших бандуристок.

— Справді, такий розкішний готель, а нам дали якусь задрипану комірчину! — підтвердила інша, ледь протиснувши пишні груди у занадто тугу, вишивану бісером національну сорочку.

— А ти, що ж не переодягаєшся? — звернулася вона до мене.

А я розгублено стояла посеред кімнати з вішаком у руках, на якому висіла моя пишна спідниця з корсетом.

— Та ж мені тут взагалі розвернутися ніде, — поскаржилася я. — Мабуть, вийду і зачекаю поки ви закінчите. У мене і так останні номери…

— Як хочеш.

Я зачепила одяг на стаціонарний вішак, який довелося відсунути з кута майже на середину кімнати, щоб вільно помістилися об’ємні сценічні шати. І зачинила за собою двері.

У коридорах і залах готелю панувала піднесена і водночас метушлива атмосфера. Усюди було повно ділових людей з бейджами, за якими обслуга у ресторані і кафе розпізнавала тих, хто вже оплатив усі послуги і харчування. Чимало приїхало й іноземців, поруч з якими постійно крутилися перекладачки. Були й журналісти. Один з них, новинар упізнав мене і вирішив скористатися ситуацією, убивши відразу двох зайців.