Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
Його розум прояснився одночасно із фотоспалахом блискавки, яка освітила глибочезний басейн провалля. Лише на кілька секунд авто, ніби застигло у повітрі високо над землею. А Вікторові здалося, що він встиг закарбувати у пам’яті усю моторошну красу грізних грозових Карпат. Довкола панувала фантастична мара… Вона оповивала густим білим димом землю, дерева, дорогу і річку десь позаду. З гір повзли чорно блискучі маси, захоплюючи з собою дерева, наче хтось хотів стягнути карпатські ліси, як густий махровий халат з тіла. Подекуди котилося велетенське каміння, перескакувало через дорогу і, розколюючись, падало долі. І тільки тонюні зорі-свічечки вікон місцевих хат, що незворушно трималися місця, нагадували про те, що усе тимчасово, усе це завжди минає.
Віктор вчепився обома руками в кермо, ноги зсудомлено усе ще впиралися у підлогу і педаль гальма. Його тіло напружилося, нап’ялися м’язи перед неуникненністю зіткнення з землею. Стало зрозумілим, що це кінець. Страху не було. Навіть якщо він і не вилетить з машини під час удару, то вмить загине… Але раптом час ніби зупинився, машина зависла у сліпучому сяйві блискавки… Думки зі швидкістю світла змінювали одна одну…
Ось він малий, п’ятилітній гуляє сам по узбережжю. Море лагідне і тепле, зовсім не страшне. Так і хочеться скупатися і навчитися нарешті плавати, а потім показати мамі, що може сам. Вже ніжки омивають грайливі хвильки, як раптом: «Вітю, Вітасику стій!» — кричить позаду мама. «Де ж ти був?! Стій, не йди у воду! Ми тебе півдня шукаємо! Не лізь, не можна, синочку-у!» Обернувся і побачив як вона біжить берегом до нього. У неї жахливо перелякане обличчя, страшні бездонні чорні очі…
А от він вже підліток, жене на мотоциклі навипередки з товаришем. Вітер в обличчя, сміх, вони перегукуються, але їх голоси глушить рев двигунів старих агрегатів. Дорога вузька та асфальтована, вздовж узбіччя усе ще лежить гравій. Невідомо яким чином він зачіпає одним колесом те каміння. Його заносить, він починає падати, кладучи мотоцикл на лівий бік і, тут же розмикаючи пальці рук, відпускає залізного коня. Той за законом інерції зі скреготом ковзає уперед, залишаючи Віктора катулятися за собою. Відчуває як нестерпно пече здерте асфальтом плече, заливає гарячим теплом ліву ногу, але він встає і сміється…
І тут раптом бачить Таню у весільному вбранні. Вона гарна, усміхнена і щаслива. Довкола неї жовте сяйво, коли вона спускається з Високого замку, де вони робили знимки на згадку. Він теж щасливий… Аж ось у нього на колінах сидять двоє його синів, вони ще маленькі, ходять лише в початкову школу. Таня їх фотографує удома на терасі.
Враз усе тьмяніє, а тоді зовсім поглинається темрявою і він бачить, як Таня вся у білому підіймається у гори. Вона перелякана. Тремтить, але міцно тримає в руках полотняний мішок, в якому… заєць, той самий чорний заєць. Довкола неї в’ється якась незрозуміла темна сутність. Таніне серце пришвидшено калатає, вона чогось дуже боїться. Але вона любить його, по-справжньому кохає Віктора. Зараз він це гостро відчуває. І це його абсолютно спантеличує, збурюючи почуття жалю і невідворотності.
І тут же поруч, десь зовсім поруч він бачить осяяну жовтавим ореолом жінку, що молиться. Її голос, як пісня, її чують… Вона смиренно склала руки, опустила повіки, з-під яких течуть доріжки сліз і пристрасно молиться за нього. З її грудей теж іде світло… Вона незвичайно красива і рідна. Він знає, що чимось завинив перед нею. Глибоко винуватий, цього вже не виправити…
Та раптом… страшний залізний удар, скрегіт тріснутого скла і дикий біль у грудях. Картинки щезли. Залишилася тільки фатальна громовиця з дощем, яка теж поступово зникає у мороці…
Він отямився вже в лікарні. Лікар відчайдушно лупила його по щокам. Але він не відчував болю. Навпаки, йому здавалося, наче нічого не було. Ніби примарилося те все. Тонка межа між дійсністю і марою стерлася. Коли він нарешті почув, що кричала дратівлива медичка, спокійно сказав:
— Припиніть… верещати. Я вас добре чую.
— Чому зіниці розширені? Ти щось приймаєш? Наркоман?! — не вгамовувалася та.
— Де я? — кволо.
— В лікарні!
— Я не знаю цієї лікарні. Такої у Львові немає…
— Придурок! Ти у Франківську. Ти що зовсім ніц не пам’ятаєш?! — визвірилася вона.
— …
— Матвієва, — жінка одразу відреагувала на низький чоловічий голос з-за голови Віктора. — Він у шоковому стані. Припиніть це негайно! Ви йому ін’єкцію зробили?