Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Все це не тільки здивувало, зачудувало Менгу, а й потрясло його. Яка велич і краса! Яка могуть! Місто на горах, мов велетенський корабель, здавалося, пливло в блакиті над зеленими борами, а під ним, унизу, над самою рікою, розкинулося ще одне таке ж велике місто, що з верхнім складало, власне, єдине ціле, бо було обнесене спільним валом, хоча й нижчим. То був Поділ.
Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потім хрипко вигукнув:
— Харманкібе! Харманкібе! Киюв! Прадавня столиця землі орусутів! Я прийшов, щоб підкорити тебе! Я, Мунке, прийшов!
Йому було років сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий ніс та невисокий зріст не виділяли його з-поміж нойонів[7], що трималися позад нього на деякій відстані. Але в голосі вчувалася сила і звичка повелівати людьми.
Кінь під ним раптом нетерпляче забив копитом, ніби збирався перестрибнути через ріку, і це нетерпіння передалося вершнику. Менгу підняв камчу[8] і, ткнувши нею прямо поперед себе, владно вигукнув:
— Ми повинні взяти це місто!
Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил на правах родича, бо тримав ханську сестру, поправив на круглій голові оторочений лисячим хутром малиновий борик і, вклонившись, заперечив:
— Нині не візьмемо, каане.
— Чому?
— Сил малувате. Багато хоробрих баатурів полягло під Черніговом, у самому Чернігові та й по всій Сіверській землі.
— Я не кажу брати силою. Спробуємо взяти спокусою! І хитрістю!.. Ще вчора, з дороги, я послав до Киюва одного орусута. Він буде там моїми очима і вухами!
— А якщо обдурить?
— Не обдурить! У нас у полоні вся його сім'я — жона, діти, старі батьки… Я пообіцяв йому за вірну службу забезпечити їм тепле і ситне життя, до якого вони всі звикли, бо той орусут був князівським тіуном. Він повзав переді мною, мов черв'як, і клявся, що зробить усе, що я накажу. Він винюхає там усе, що нам треба знати!
— Ойє, ойє[10]! Це добре!
— А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послів, щоб умовити мешканців Харманкібе і їхнього коназа Микаїла піддатися нам по добрій волі. Після падіння Переяслава і Чернігова кияни он як нажахані нашою несподіваною з'явою тут! — і він показав на київські вали, усіяні тисячами людей. — Тож коли пообіцяємо їм життя, вони з радістю відчинять нам свої Золоті ворота!
— Ойє, ойє! А потім що?
— Потім?.. Нам би тільки виманити їх із міста, а тоді ми зробимо з ними те, що робили повсюди, — хитро примружився каан. — Майстрових — у неволю, дівчат і молодиць — воїнам на потіху, а старих, малих і, особливо людей визначних, багатих та книжників — під сокиру та соїл[11]!
— Ойє, ойє! Мудрі слова мовиш, каане! Послати послів! А може, рибка якраз і клюне!.. Тільки — кого послати?
Менгу замислився, обвів поглядом присутніх. Ніхто не опустив очей: кожному хотілося стати послом, бо, окрім слави, ця небезпечна, але почесна місія при щасливому її завершенні може принести велике багатство — рабів, золото, срібло, одяг, зброю. Хто ж не хоче відразу розбагатіти?
— Старшим послом піде сотник Жокте, — сказав після довгої мовчанки каан і ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидів на коні міцно, мов дуб, і пожирав каана вузькими чорними очима.
— Жокте? Простий баатур з аратів[12]? — пролунало розчароване зітхання.
— Він заслужив цієї честі: перший зі своєю сотнею ввірвався в Чернігів, і там, де ступила його нога, не залишилося нічого, крім попелу та трупів! Я люблю хоробрих і безжальних людей! Поїде Жокте і візьме з собою чотирьох — кого сам захоче. А також — терд-жумана[13] Шарапа.
Жокте задоволене ошкірнувся, сплигнув з коня і по звичаю, запровадженому Чінгісханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки і між ними поцілував мерзлий дніпровський пісок, перемішаний кінськими копитами з снігом.
— О всемогутній каане! Дякую за ласку й довіру!.. Тільки Шарапа ніяк мені взяти — прокляті орусути проткнули тому кипчакові[14] списом груди.
— А був ще один кипчак — Осавлук. Здається, він теж знає мову орусутів?
— Той дістав стрілу в ногу і тепер зализує рану.
— Тоді візьми когось іншого, хто знає нашу мову і орусутську або хоча б кипчацьку і орусутську. Гадаю, знайдеться такий?
— Серед боголів[15] мого молодшого брата десятника Жадігера є один молодий орусут, що був полонеником у кипчаків, а торік разом з ними потрапив у наш полон, — він по-кипчацьки лопоче, як справжній кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його?