Острів злочинців

– Пане, – аж злякався ветеринар, – а до якої машини підійшла б хоч одна деталь звідси? Хіба що продати як брухт, на кілограми? Але це ви вже зробіть самі.

Ветеринар зазирнув крізь целулоїдне віконце всередину машини.

– Гляньте, – сказав він, – ваш дядько був, певне, не­абиякий дивак.На розподільній дошці стільки стрілок, наче у новітньому кадилаку. Ця машина не розвине й шіст­десяти кілометрів на годину, а на спідометрі зазначено аж двісті вісімдесят кілометрів. Мабуть, – застеріг він мене, – цей віз взагалі не зрушить з місця. Тьху, – сплюнув вете­ринар. – Щось таке може тільки наснитися людині, та й то під лиху годину.

Ветеринар виявився людиною дуже цікавою. Він навіть підняв капота машини і оглянув мотор.

– Здається, є передній і задній привід, – сказав він, і я теж переконався в цьому.

– Має дванадцять циліндрів, – додав він. Ми оглянули коробку швидкостей.

– Бачте, чотири передні швидкості й одна задня.

Ми роздивилися геть усю машину, перевірили електрич­ні приводи. Я встромив ключика, і мотор одразу ж за­працював, дуже тихо, майже нечутно.

Ветеринар почухав потилицю.

– Ну, гаразд, – лагідно мовив він, – додам п'ять тисяч та й куплю у вас гараж разом з цією фурою.

Але і я тим часом зробив кілька цікавих спостережень і тепер уже з меншим жахом дивився на машину дядька Громилла.

Спробував я також уявити собі постать мого дядька. Було це досить важко, бо знайомство з ним обмежувалося кількома родинними зустрічами і тим, що про нього каза­ли в сім'ї. А розповідали про дядька як про фантазера й дивака, освіченого й дуже здібного, якому, проте, в жит­ті не поталанило. Дядько Громилло був інженер-механік, колись він непогано заробляв, та мало не весь заробіток поглинали винаходи, які він без упину вдосконалював і пропонував відповідним установам.

Винайшов дядько Громилло замок, який не одімкнули б і найхитріші злодії, зробив водонепроникні двері, залізничні гальма, що діяли куди краще, ніж ті, якими користуються звичайно. Зробив також якийсь спеціаль­ний прилад мити кухонне начиння, винайшов особливий гатунок вогнетривкого скла. Жоден з тих винаходів ніколи не був застосований. Чому? Цього ніхто з нашої родини не знав. Певно, то були не дуже практичні винаходи. Пам'ятаю, як колись він подарував моїм батькам свій фено­менальний замок. Батьки почепили його на льосі, куди довго ніхто не ходив, і хатня робітниця загубила нарешті від нього ключа. Жоден слюсар не зміг тоді відімкнути замка, і довелося висадити двері разом з одвірком, що дуже розгнівило моїх батьків. Відтоді вони ніколи не на­важувалися замикати щось замком, який зробив мій дядь­ко, хоча він пропонував свої послуги й далі.

– Ну, то як, берете п'ять тисяч? – спитав ветеринар. Я заперечливо похитав головою.

– Даю вам десять, – нараз надбавив він.

І власне це переконало мене, що машина мого дядька варта більшого, ніж могло здатися спочатку.

– Мені спало на думку, – відказав я ветеринарові, – що все-таки ця машина лишилася на згадку про мого дядь­ка, і я не можу так одразу з нею розлучитися.