Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– Я вже знаю, – сказав механік. – Ваш дядько жив у Кракові, еге ж? Я читав у газеті, що якийсь італієць два роки тому розбився по дорозі до Закопаного – він їхав надто швидко власною машиною «феррарі 410». Певно, ваш дядько купив цю розбиту машину, відремонтував мотор, а кузов доробив сам.
Огляд машини тривав досить довго. Тільки о третій годині ночі – безлюдними вулицями і під захистом темряви – я виїхав з міста. Задня частина «сама» була заповнена туристичним майном, яке я взяв із собою у відпустку. Тихо грало радіо. Та куди приємніше за музику звучали в моїх вухах слова механіка, які він сказав мені на прощання:
– В мене було надто мало часу, щоб детальніше оглянути вашу машину. Можу тільки сказати, що в ній сила-силенна пристроїв, призначення яких я не можу пояснити. В часі подорожі ви матимете через машину багато приємних несподіванок.
Цією загадковою машиною я вирушив назустріч пригоді, яка чекала на мене, – я був певен, що вона кликала мене. Пригода могла зустрітися мені завтра чи за тиждень. Може, вона причаїлася за найближчим закрутом дороги, а може, чекала на мене в кінці подорожі. Та я знав: вона чекає на мене, бо подала вже мені свій знак.
Шосе, осяяне сріблистим світанковим світлом, було порожнє, як звичайно вдосвіта. Але я їхав помалу, уважно прислухався до ритму мотора та приглядався до покажчиків біля керма. Я намагався збагнути цю машину, що здавалася мені розумною істотою з якимсь власним внутрішнім життям.
Навіщо в неї, замість одного, два покажчики швидкості? На одному – шкала від 10 до 260 кілометрів на годину, а на другому – від 1 до 50 кілометрів. Для чого ще якийсь круглий держак біля ручного гальма? З вигляду він схожий на ручку ще однієї коробки швидкостей, але ж жодний нормальний автомобіль не має двох коробок швидкостей. Навіщо три малесенькі вічка біля покажчика температури в радіаторі? Нараз одне з цих вічок заблимало до мене зеленим вогником, за хвилю заясніло ще одне – жовтогарячим, далі обидва згасли і запалилося вічко червоне… А куди тягнеться ця блакитна електрична нитка, що виходить ніби з клаксона? Якого дідька в задній частині машини міститься маленький чудернацький вентилятор, навпіл поламане кермо та якір? Так, звичайний якір… Невже ця машина й справді може пливти?
В автомобілі дядька Громилла була річ надзвичайно кумедна: до спідометра тулилося невеличке дерев'яне, пофарбоване в чорне, смішне чортеня з роззявленим ротом і скляними очима. Коли я вмикав сигнал правого повороту, його праве око спалахувало жовтим світлом і лукаво підморгувало мені. Коли я вмикав сигнал лівого повороту, блимало ліве око. Якщо ж я натискував ногою на гальмо, спалахувала червона лампочка в роззявленому роті чортеняти, і здавалося, що воно показує мені червоного язика. А коли стрілка спідометра минала цифру сто двадцять – чортеня починало рівномірно хитати головою, наче не схвалювало великої швидкості та попереджало: «Стережись, колего, при такому темпі недалеко до біди».
Тож під час моєї подорожі завжди щось блимало до мене, ніби застерігало і повчало. Могло здатися, що машина просто розмовляє з водієм. Це було кумедно й приємно, хоча спершу склалося враження, що чортеня тільки розвіює увагу. Пізніше, коли я призвичаївся до сигналів, які подавала мені машина, я збагнув, що саме вони закликають мене до пильності. Тоді я з вдячністю й шаною згадав дядька Громилла, невизнаного винахідника. Сказати правду, то за кілька годин їзди чортенятків писок уподобився в моїй уяві дядьковому обличчю. Дядько Громилло так само жартівливо примружував око, коли до когось звертався чи пояснював таємницю свого нового винаходу; у нього теж був великий, схожий на гачок ніс і довгасте, майже трикутне лице.
За тридцять кілометрів до Влоцлавка я побачив молоду дівчину в штанях і червоній кофті. Шосе йшло тепер через ліс, дівчина стояла серед дороги й махала хусточкою. Коли я зупинив автомобіль, вона витягла книжечку автостопа.
– Чи довезете мене до Цехоцінка? – спитала вона. Не встиг я відповісти, як з кущів, що росли обабіч
дороги, вискочив на шосе гурт хлопців у якомусь дивацькому барвистому одязі. Ці братчики щільно оточили «сама» й заходилися в нього лізти.
– Гей, панове, – обурився я, – хіба ви не бачите, що моя машина не автобус? Я можу взяти тільки одну людину. Ззаду прошу не чіплятися теж, бо швидкість велика і ви можете попадати.
Хлопці почали неохоче вилазити з машини. Тепер, зрозумівши, що я не візьму їх, вони роздивилися, яка незграбна моя машина.