![Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/7/4/drozofila-nad-tomom-kanta-roman-download.jpg)
Дрозофіла над томом Канта [Роман]
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-180-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дрозофіла над томом Канта [Роман]». Краткое содержание книги:
Інколи мені сняться здохлі мухи, що лежать між рамами подвійного вікна. Розумію чому: жити без подій і вчинків — попри те, що це не ризиковано, — дуже набридає й хочеться вирватися зі звичної шкаралупи, розірвати вуаль сонливості, що окутала життєвий простір і вдихнути свіже повітря на повні груди. Це ще не відчай, бо для відчаю я надто молодий. Це ще не криза середнього віку, бо кризи я поки не відчуваю, це й не апатія, бо тоді буквально до всього опускаються руки (як не як, а я все ще не втратив інтересу до лекцій, писання дрібних статей і спорадичних пиятик з колегами чи приятелями); ні, ні, це все не те. Мені здається, що саме життя раптово сповільнилося, втратило динаміку й непомітно перейшло в інерцію. Зрідка я створюю собі миті розради: блукаю вечірнім парком, вештаючись по випадкових забігайлівках і більярдних; спостерігаю за веселими компаніями моїх однолітків чи підлітків у кав'ярнях, прислухаюся до їхніх розмов, жартів чи сварок, і мені це заняття приносить справжню насолоду; в такі миті я пригублюю коньяк чи ром і глузую над розмазуванням шмарклів про «важливе», що відбувається у п’яних теревенях за сусідніми столиками; особливо ретельно я люблю прислухатися до так званих інтелектуальних балачок — хоча які вони в біса інтелектуальні? — до примітивного трьопу безтурботних шмаркачів про Коельо чи Булгакова.
Що тобі ще сказати?
Інколи телефонують незнайомі люди — стривожені, засмучені, зажурені, знервовані, розгублені. Буквально кілька годин тому, коли я наминав вермішель зі смаженим яйцем, був такий дзвінок. Незнайомка, судячи з голосу — жінка сорока, а може й п’ятдесяти років, — попросила покликати до слухавки бабу Маґду. Знову бабу Маґду, як завжди бабу Маґду. Мені осточортіло постійно відповідати, що баба Маґда тут більше не проживає, що вона виїхала в Донецьк, до внуків. Інколи я чую в слухавці схлипування, інколи зойки, інколи фрази, Господи, що ж це буде; мабуть, баба Маґда — дуже важлива людина, якщо через неї так переймаються. Бог із нею, тією бабою Маґдою. В мене інколи є справжня розрада, коли мій однокурсник Льоша, який мешкає в Ялті й працює там завучем школи, передає кілька літрів вина із місцевого заводу; наскільки знаю, це нефільтроване вино краде зграя місцевих кримських татар, які збувають його за дуже демократичними і вигідними цінами туристам і відпочивальникам. Найбільше я люблю чорно-червоні вина; «Ай-серез», «Чорний полковник», «Тайфі», «Чорний мускатель», «Ізабелла»; зазвичай наливаю собі велике металеве горня вина й виходжу на балкон. Мій балкон — найкраще місце в Києві. Ніхто не заважає, не чіпає, не говорить, тут усе належить тільки моїм думкам і ніщо на них не здатне вплинути. Просто сидиш на балконі і думаєш, дудлиш винце і куриш. Що ще треба? На балконі я відчуваю повільну течію свого життя, її найдрібніші зміни, що неквапно рухаються, поступаючись місцем іншим незначним подіям. Ковток за ковтком — я насолоджуюся вином і думаю.
Щоправда, я дуже часто нудьгую й кажу одну й ту саму заяложену фразу: знову те саме. Під цим я розумію і свою пустельну двокімнатну квартиру, вікна якої виходять на густі зелені крони дерев, і мій улюблений Голосіївський парк, який упритул стоїть над асфальтною смугою проспекту, з другого боку якої мій будинок і мій балкон. Знову те саме. Останнім часом я посміхаюся, коли згадую ці слова, вони настільки звичні, ніби для диктора новин фраза «добрий день», якій він не надає особливого значення. Ці слова приносять певне полегшення, бо я ніби примирююся з тим, що не здатен здійснити вчинок, про який ніколи не мислив.
Вино дуже добре, люблю відчувати його присмак у роті, навіть після кількох ковтків, коли воно зігріло мою середину. Мене непокоїть мій внутрішній штиль, таке враження, ніби я приречений назавжди існувати подібним чином, немилосердно бути собою, нездатним вилізти з власної шкіри, змінити свою личину чи народитися заново. Проте знаю багатьох, хто постійно змінюється, шукає для себе все нове, і постійно вражає ближніх подібними витівками. Вайлд дуже точно сказав: дайте людині маску і ви дізнаєтеся, хто вона насправді. Ніколи так не міг: це те ж саме, що лягати спати затятим православним, а зранку прокидатися запеклим католиком. Є такі диваки, які на таке здатні. Один мій знайомий, який пише роботу з антропології східної патристики, зовсім невинний на перший погляд і попри те, що гомик, — кілька років тому заснував у Києві осередок буддистів. Йому кажуть: «Макс, ти ж водяру глушиш, як компот, жереш м'ясо, як Пантаґрюель, і дупа в тебе чутлива… до чого тут буддизм?», а він їм (оце так відповідь!): «Будда залишив цілу купу положень, я з них вибрав біля тисячі, які нам підходять, — і жодних проблем».