Чаликушу

Про все було домовлено, мабуть, загодя, бо невдовзі до кімнати увійшла пані в чорному й, нахилившись, уважно подивилася на мене, а потім погладила по щоці. Криси її білого капелюшка, мов крила якогось предивного птаха, торкнулися моїх кіс.

Пам’ятаю, що як тільки я переступила поріг цієї школи, почалися й мої пригоди. Поки батько розмовляв з сестрою директрисою, я кинулася нишпорити по всій кімнаті, аж поки не побачила яскраво розмальованої вази. Мені закортіло помацати пальцями яскраві малюнки на вазі. Та коли я доторкнулася до неї рукою, ваза упала додолу й розбилася на череп’я.

Батько схопився, забрязкотів шаблею і, знічений, вхопив мене за руку. Сестра ж директриса (а це їй належала ваза), навпаки, усміхнулася й замахала батькові руками, щоб якось заспокоїти.

Та, окрім вази, скільки ще всього мала я розбити в цій школі. Мої пустощі тривали й тут. Ці сестри або насправді мали янгольське терпіння, або ж ставилися до мене з симпатією. Бо інакше зносити мою наругу було неможливо.

Я не тільки молола на уроках язиком, а й ходила по класу. По сходах я теж ходила не так, як усі. Заховавшись десь, я чекала, поки всі перейдуть, а потім плигала на бильце, мов на коня, й летіла вниз.

У шкільному саду стояло якесь сухе дерево. Я тільки й шукала нагоди, щоб опинитися на ньому, і сиділа там до кінця перерви. Незважаючи на погрози, я так плигала з гілки на гілку, що одна вчителька якось вигукнула:

— Хіба це дитина? Це ж чаликушу[9]!

З того дня моє справжнє ім’я всі забули й почали називати мене Чаликушу. А потім, хтозна й як, почали мене звати Чаликушу і в родині. Справжнє ж моє ім’я, Феріде, притримували, мов святковий одяг, тільки про офіційні випадки.

Та це ім’я мені й самій подобалося, навіть було доречне. Варто було комусь поскаржитись на мене, як я енергійно знизувала плечима, мовляв:

— А що я роблю? Та й хіба від Чаликушу можна чекати чогось іншого?

Час від часу в школу приходив священик. Він носив окуляри й мав маленьку, мов у козла, борідку. Я настригла собі з голови кіс і приклеїла їх до бороди. Коли священик дивився в мій бік, я затуляла бороду руками, та ледь він одвертався, як я починала кивати, мов піп, бородою, від чого дівчата аж заливалися сміхом. А священик ніяк не міг уторопати, чого вони сміються, отож сердився ще дужче й починав кричати.

Раптом я глянула у вікно, яке виходило в коридор, і побачила, що за мною стежить сестра директриса. Я розгубилася, але знаєте, що зробила? Нагнула шию й, приклавши пальця до губ, дала знак «цс-с-с», а потім поцілувала пучку й послала той поцілунок сестрі.

Ця сестра мала в школі найвищу посаду. Всі виховательки, навіть найстаріші, молилися на неї, мов на аллаха. І незважаючи на такий авторитет, ця дама тільки усміхнулася, адже я просила її поділити мою вину перед священиком. Вона ніби боялася, що зайде до класу і втратить статечний вигляд, отож тільки посварилася пальцем і зникла в темному коридорі.