Чаликушу

Сьогодні я могла видертися аж на верхівку дерева, щоб зробити там із трісок та ганчір’я гніздо для пташки, завтра ж мені заманулося б полізти на дах, і вкинути в бовдур каменюку, й налякати кухарку.

До нас на віллу вряди-годи навідувався лікар. Одного разу він залишив біля воріт свій фаетон, я ж одразу сіла в нього, уперіщила батогом коней і помчала. Іншого разу я притягнула волоком до моря дерев’яні ночви, спустила їх на воду, сіла й попливла за течією.

Не знаю, як де, а в нашій родині вдарити сироту вважали за гріх. Коли я вже вкрай допікала, то брали мене за руку й зачиняли в кімнаті.

У нас був один кумедний родич, дітлашня називала його бородатим дядьком. То цей бородатий дядько казав про мої руки, що це «пальці святих». Це тому, що вони завжди були в синцях та саднах, ще ж до того й замотані білими ганчірочками, наче я їх фарбувала хною.

З однолітками я не мирилася. Навіть старші діти мене часто боялися. Коли ж у моїм серці й прокидалася хвиля любові, а це могло бути раз на тисячу випадків, то тій дитині, яку я вподобала, окрім лиха, не було нічого. Я не навчилася любити так, як усі люди. Мов хиже звірятко, кидалася я на розгублену дитину, кусала її за вуха, дряпала, щосили смикала та шарпала.

Серед моїх малих родичів був тільки один, перед ким я ніяковіла й бентежилася, це син моєї тітки Бесіма — Кямран. Взагалі назвати його дитиною було б неправильно. Адже Кямран був старший від мене, і йому притаманні були здоровий глузд і статечність. Він не любив бігати до дітей, а переважно бродив, засунувши руки в кишені, біля моря або ж читав під деревом книжки. У нього був кучерявий русий чуб і ніжна біла шкіра. Така біла, що, здавалося, якби я наважилася та впилася зубами в кузенове вухо, то побачила б у його щоках, ніби в дзеркалі, своє відображення.

А все-таки, хоч я перед Кямраном і ніяковіла, мені довелося посваритися й з ним. Якось носила я кошелем з морського узбережжя каміння. Одна каменюка викотилася і впала Кямранові на ногу. Чи то камінь був такий важкий, чи нога така ніжна, а тільки знялося ойкання та йойкання. Я злякалася й спритно, ніби мавпочка, видерлася на чинару, що росла в нашому саду. Ані сварки й погрози, ані благання не могли примусити мене злізти. Врешті садівникові загадали зняти мене з дерева. Та ледь він почав добиратися до мене, як я опинилася аж на самісінькій верхівці. Бідолаха почав злазити додолу, бо зрозумів, що коли й далі ловитиме мене, то я випнуся на таку тоненьку гілку, яка вже не втримає мене, й станеться нещастя.