Чаликушу

— Браво, ханим! — вигукнув він, гнівно блимаючи очима. — Такій великій пані не слід такого робити…

Я ладна була провалитися крізь землю. На моїй білій шкірі виступили які хочете барви. Дарма що так можна було впасти додолу, я склала руки на грудях, притиснула їх до моєї шкільної сорочки й, легенько схиливши голову, промовила:

— Вибачте, бей-ефенді, я ж ненароком… Це через мою неуважність…

Такий жест я запозичила в сестер та богобоязливих учениць — так вони молилися на Марію або на Ісуса. Вплив цього жесту я не раз перевіряла. Та й зрозуміло, якщо вже він задовольняв матір божу та її сина, то цього дідуся мав розчулити й поготів.

Моє передбачення справдилося — сусіда полагіднішав. Його підкупило тремтіння в моєму голосі і лицемірство, отож він хотів одказати якимись приємними словами:

— А чи не думаєте ви, що з часом така неуважність може завдати прикрощів?

Я чудово зрозуміла, на що він натякає, але зробила здивовані очі й запитала:

— А цікаво чому, ефендім?

Старий приклав до чола руку, щоб затулити очі від сонця, й, уважно дивлячись на мене, засміявся:

— А може, я вагатимусь, брати вас, наприклад, моєму синові за наречену чи ні.

Я засміялася: ^

— О, тут, бей-ефенді, я можу бути спокійна. Ви мене не вибрали б, якби я була навіть дуже вихована.

— А що таке?

— Бо лазити по випїнях та вціляти кісточками — то ще не найбільший мій гріх… Головне, що я небагата… А я чула, що убогі дівчата тепер не в пошані… Та я ще й негарна. А це ще більше лихо, аніж убогість.

Ці слова старого розвеселили.

— А хіба ти, дитино, негарна? — запитав він.

— Ви собі як знаєте, — одрубала я, — а мені моя краса відома. Хіба такою мусить бути дівчина? Вона повинна бути високою, білявою, з блакитними або зеленими очима…

Дідусь, видно, колись був паливода… Глянув на мене якось дивно й сказав вже не тим голосом, що раніше:

— Гай-гай, дитино, чи в твоєму віці розуміти, що таке оця краса та складати собі ціну? Та вже нехай… А як хоч звати тебе?

— Чаликушу.

— А це що за ім’я?..

— Пардон, але так мене називають в пансіоні. Взагалі, моє ім’я Феріде. Таке саме кругленьке й непоказне, як і я.

— Феріде-ханим, запевняю вас, що ваше ім’я таке саме гарне, як і ви. Якби мені знайти таку, як ви, моєму синові…

Не знаю чому, але мені так сподобалося розмовляти з цим добрим, лагідним чоловіком.

— Тоді я матиму можливість вціляти кісточками ще когось? — запитала я.

— Звичайно, звичайно… без сумніву.

— А тепер дозвольте пригостити вас ягодами. Ви мусите покуштувати їх, щоб довести, що пробачаєте мені. Одну хвилинку…

І я, мов білка, почала плигати з гілки на гілку. Старий сусід аж очі затулив рукою.

— Боже мій, віття ж тріщить… — кричав він. — Ще я й винен буду. Феріде-ханим, впадете ж бо.

Та я його заспокоювала:

— Не бійтеся, я так звикла падати, що… Ось якби ми й справді породичалися, то ви побачили б у мене на скроні шрам. Якраз його й не вистачало до всієї моєї вроди.