Чаликушу

Ця пригода мене так налякала, що я вже більше не наважувалася залазити у воду, лише лягала животом на висипаний галькою край басейну, звішувала униз голову. Одного разу я лежала собі так і розглядала рибинок.

Як сьогодні пригадую той день. Трохи позаду, на садовій лаві, сиділа, як завжди, в своєму чорному чаршафі [7] бабуся. Долі ж, поряд з нею, сидів навпочіпки, наче готувався до молитви, Хюсейн. Вони про щось тихо розмовляли, очевидно, турецькою мовою, бо я їх не розуміла. Одначе тон бесіди й те, як вони вряди-годи позирали па мене, посіяло в моїй душі сумніви. Я насторожила, мов зайчик, вуха і вже не зважала на червону рибинку, яка крутилася довкола розжованого шматочка бублика, що я його нещодавно кинула їй, а дивилася на відображення бабусі й Хюсейна, що віддзеркалювалися на зеленій воді. Хюсейн дивився на мене і витирав великою хусткою очі.

У дітей, як на їхні роки, часом буває занадто розвинена інтуїція. Я відчула лихе: мене хочуть розлучити з Хюсейном. Але нащо? Таких тонкощів я ще не розуміла, але добре відчувала, що це розставання є такою самою неминучою бідою, як і захід сонця або страшна злива.

Серед ночі я раптом розплющила очі. Моє маленьке ліжечко стояло поруч з бабусиним. Червона нічна лампа, що висіла над нами, погасла, але місячне проміння через вікна залило білим світлом геть усю кімнату. Спати я не могла, було так гірко. Я зіп’ялась на лікті й деякий час дивилася на бабусю, а побачивши, що вона спить, сама нишком злізла додолу і навшпиньках вийшла за поріг. Темряви й самоти, як то інші діти, я не боялася. Коли дерев’яні сходинки починали рипіти, я насторожено, мов доросла, зупинялася. Ледве перейшла я до нижньої кімнати. Двері були замкнені, але поруч з дверима, що вели до саду, світилося вікно — воно було відчинене. А вже вихопитися через нього було мені дуже легко.

Хюсейн спав у садівниковій колибі, край саду. Плутаючись у подолі довгої білої сорочки, я побігла до хатини. Увійшовши туди, я вмостилася поруч з Хюсейном.

Хюсейн завжди спав непробудним сном. Ще як ми жили в Арабістані[8], то, пам’ятаю, розбудити Хюсейна вранці була ціла морока. Для того, щоб він розплющив очі, треба було скочити, мов на коня, йому на груди, ухопитися, як за вудила, за його довгого вуса і щодуху кричати. Та цієї ночі я боялася його будити. Він прокинеться і не дозволить мені, як раніше, лежати поруч, а візьме на руки і, незважаючи на всі мої благання, віднесе до бабусі. А я ж так хотіла, щоб останню ніч побути з Хюсейном.

У нашій родині й досі згадують цю мою пригоду. Вранці бабуся прокинулася, побачила, що моє ліжко порожнє, й мало не збожеволіла… За мить увесь дім ходив ходором… Кинулися з ліхтарями та свічками по садах, узбережжю, на горище, на вулицю… Обнишпорили клуню, де лежали каюки, і басейн — вздовж і впоперек… У криницю, з якої поливали городину, опускали ліхтар… Врешті бабуся згадала про Хюсейна, побігла мерщій до нього в хатину і знайшла мене сонну в араба на шиї. День нашої розлуки, цю справжню трагедію, я пам’ятаю й досі, і робиться мені смішно. Ніколи в житті я так не підлещувалася, як того дня. Хюсейн сидів край порога навпочіпки й плакав, не соромлячись довгого вуса, а я, вигукуючи благання, яких наслухалася від жебраків арабів у Багдаді та Сірії, цілувала подоли бабусі та тіток і просила не розлучати нас.