Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
— А тебе як кличуть? — питається мене козак.
— Ганусь, — відповідаю, бо ім’я моє було іван, але тато по міському кликав мене Ганусем. — А вас як?
— Семен Галушка, з під Черкас, осавулів син.
Сказавши це, він завів коней до стайні, бо вже йому з двору фураж доставляли, поставив у перегородки, прив’язав, насипав їсти, поклав сіна, а довгий спис і волохаті бесаги іще перед цим у куточку склав. Потім з одного бесага добув лук, з другого — сагайдак із стрілами, а з третього — кобзу козацьку з тернового дерева і все це дбайливо порозвішував на кілках поряд із сідлом і двома пістолетами в кобурі.
Дуже зацікавлений, я весь час не зводив з козака очей, а поли він вийшов із стайні, побіг і я слідом, чекаючи, коли це він, як і інші вояки, почне лаятись і кричати на маму: «Давай, бабо, їсти!» Мати була саме на подвір’ї, збиралася рубати дрова, бо слуги ми не мали. Козак підскочив до неї, вихопив з її рук сокиру і каже:
— Облиште, я це вмію краще!
Нарубав дров, заніс до хати, потім узяв дві порожні коновки і, не питаючи навіть, де в селі криниця, бо бачив її по дорозі, наносив води. Помітивши, що мати розпалює вогонь на кухні, підсунувся і сам так швидко його роздув, що ми тільки дивувалися. Побачив він горнець чистий, який мати приготувала, налив туди води, приставив до вогню і, зробивши все це, сів на лавці та й каже, весело до нас моргаючи:
— Вогонь є, вода є, лиш варити коли б було що!
Отак Семен чемно примовився до вечері. А через те що мати була йому рада за його делікатність, то мав він і кашу ячну з молоком, і трохи сала до хліба знайшлося, — а їв, як вовк, — такий був голодний.
Відразу припав нам до серця отой козак і з кожним днем милішим ставав моїй матері, а я так полюбив його, ніби він був мій рідний. Не обтяжував нас, навпаки, нерідко ставав у пригоді. З нами він не їв, бо його, як слугу пана каштеляна Конецьпольського, підстароста мусив харчувати в дворі, а матері, коли тільки міг, помагав: рубав дрова, носив воду, замітав хату, ходив на поле, різав січку, молов борошно на жорнах; до чого не візьметься, все в його руках аж горить, — такий жвавий робітник був з нього, а що вже веселий і співучий — аж у хаті весело стало.
Бувало, візьме увечері свою кобзу і почне співати, перебираючи струни. Тоді здається, що й струни то співають, мов живі, то плачуть жалісно, так що й тобі плакати хочеться; то знов наче в дзвони б’ють радісно або, як весела скрипка, до танцю кличуть, що хоч пускайся навприсідки з місця; то шумлять тихо, як вітер у бур’янах, і завмирають десь далеко-далеко, ніби аж за горами, за борами, і так западають тобі в душу, що здається, наче щось дуже добре і любе тікає від тебе, зрештою зовсім утекло і не обіцяє вже вернутися. Моїй матері в такі хвилини завжди хотілося плакати, бо в неї перед очима весь час стояв батько, бідний, самітний подорожній у далеких поганських краях.
— Милий боже, — каже одного разу мати, — що там мій тепер поробляє?
— Ваш? — питає Семен. — А я, дурний, думав, що ви вдова. Де ж він?
— Кілька тижнів тому поїхав кіньми з вірменським товаром.
— Куди?
— Далеко, дуже далеко, аж до Чорного моря,
Козак сплеснув у долоні:
— Чорне море! Знаю, знаю. Бував я на Чорнім морі, ой бував. Гей, гей, то немов моя батьківщина!.. — і радість, і смуток якийсь забриніли в його голосі, а очі загорілися, як два яскраві вуглики. — На Чорне море поїхав? От і дивіться, а нічого мені і не кажете. Але куди, в який бік? Чорне море велике-велике, як світ. А по берегах — міста, і села, і замки: Білгород, Кілія, Сулима, Тарабозан, Синоп, Варна.
— Варна, Варна! — підхопила мати. — До Варни з купцями поїхав.
— Ага! Знаю, знаю! Це не там, де наш Дніпро чи ваш Дністер до моря впадає, а внизу…
— Як? Хіба Дністер тече аж до Чорного моря? — дуже здивувався я, бо Дністер тік коло нашого села, його було майже видно з нашого вікна.
— А чому ж ні?.. Тече аж до самого моря, а коли б ти, молодче, вийшов з Підбужа і йшов берегом, то дістався б до лиману, а з лиману до Чорного моря зайшов, от що!
— А ви там були, Семене? — питає мати.
— Був і там, і далі. Де тільки не бував Семен з батьком осавулом та молодцями?
— Отак пішки, Дністровим берегом? — знову дивуюсь я.
— Дивись ти на нього! Пішки, берегом… Дурний ти ще хлопчина. На чайках ми там були.
І почав голосно сміятися з мене. Я вже соромився питати, що таке чайки, бо я знав чайок — птахів — і чув, що вони восени вибираються за море, та тут запитала мати:
— А що ж то за чайки?
Семен пояснив, що це такі довгі човни, видовбані з липових колод, усередині оббиті шкурами, а зовні шуваіром, тобто очеретом обплетені. Хто добре вміє веслувати, той швидко пливе на чайці і по річці, і по морю.