Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Мій батько, як я вже казав, був законним власником того солтиства, бо дістав його в спадщину, але не по чоловічій лінії, а по жіночій, і тому наш підстароста в Підбужі, пан Балчинський, конче зажадав видерти його в батька, якщо той не відкупиться. Раніш тата ніколи цим не турбували, аби тільки оренду платив, а сам пан воєвода Мнішех ще небіжчикові дідові говорив, що він може бути зовсім спокійний за ту власність. Але від часу, коли лан воєвода віддав свою дочку за московського царя Дмитра, що приблукав до Самбора голий голісінький, і, взявши військо, потягся до Москви, щоб посадити Дмитра на царськім престолі, в замку завелися інші порядки. В 1611 році старостою був пан Данилович, а через чотири роки його змінив пан Самійло Конецпольський, і відтоді пан Балчинський чимраз дужче напосідав на мого батька, погрожуючи викинути його з поля, так що батько і проситися мусив, і відплачуватися, сподіваючись лише на божу й людську допомогу.
Був час, коли, здавалося, така допомога вже прийшла, причому навіть від могутньої особи. А сталося це так. У 1621 році до Львова за військом їхав король Зігмунт. Батькові моєму, що мав великий вантажний віз і четверо коней, рослих і міцних, наказали із замку збиратися в обоз.
То був час великого воєнного походу на Туреччину. Батько дуже боявся, щоб його з кіньми не взяли везти гармати аж до Львова. і все ж мусив поїхати, хоч і з плачем. Було це пізно восени, після великих дощів. Трапилося так, що королівська карета застрягла в трясовині за селом Залісся, недалеко від Янова. Фурман щосили вдарив батогом по конях; запряжені коні, а було їх шестеро і всі, як леви, звилися на диби, потім скочили, мов шалені, так, що аж вода бризнула вгору, наче з помпи. Миттю все сплуталося в один клубок, почувся страшенний тріск, вершники попадали з сідел, віжки порвались, орчики потріскались, ремені поплутались, а карета так нахилилася, що от-от зовсім перекинеться, і його величність король міг життям накласти.
Було при королі багато людей, — придворних драгунів, шляхти, — і всі їхали верхи на конях. Як кинулися вони рятувати короля, то стало ще гірше, бо цей хапає за те, той за інше, один шарпає туди, другий — сюди, цей собі кричить, а той — собі. Отож зчинився такий гамір, тріск, метушня, що хіба сокирою прорубаєшся до карети. Трапилося так, що двірські вози були вже далеко попереду, а з-поміж тих, що їхали в обозі, батьків віз опинився найближче до королівської карети. Батько прибіг на місце події з самої лише цікавості; але, побачивши, як один з драгунів, що позлазили з коней, щоб розплутати упряж, упав мов неживий під копита, а другий неборак ледве дихає під колесами, він, не роздумуючи, відчайдушно кинувся між коні і великим ножем розрізав посторонки та ремені. Сполохані коні, відчувши свободу, стрілою рвонули в поле. Карета ж лишилася на місці.
— Має хто з вас добрих коней? — гукнув старший придворний, під'їхавши до обозу.
— Маю, пане! — відповів мій батько.
— Давай, та духом!
Батько миттю випряг свої коні і, як йому звеліли, запріг у королівську карету. Оповідав він потім матері, який великий страх охопив його, коли подумав: «Ану ж як не витягну королівської карети з трясовини, що тоді? Сором, а може, й щось гірше чекає на мене». Здався лише на ласку найсвятішої діви і святого Юрія, який є небесним опікуном візників, подивився на свої шкапи з таким милосердям, немовби просив їх, щоб не підвели його у тяжкій пригоді, а потім, узявши себе в руки, незважаючи ні на що, навіть на королівську величність, як трісне батогом, як ревне з усієї сили: «Гей! Аю! Вйооо!» Коні наче зрозуміли, що тут ідеться про доброго пана і про власну їх честь, вигнулись дугою, напружились та як рвонули з місця — королівська карета миттю опинилась на твердій дорозі.
Підвіз батько короля до Янова, а звідти вже недалеко було й до стоянки, де зупинився весь двір. Тільки но випряг він стомлених коней, щоб вертати по свого воза, який залишився позаду на дорозі, коли кличуть його до короля. Уперше і востаннє в житті став батько тремтячи перед монархом, навіть очей не наважується підвести.
— Як тебе звати? — питає король Зігмунт.
— Марко Бистрий, милостивий королю!
— Справді, Бистрий, — король на те, — бо ти і хлоп бистрий. А звідки ти?
— З Підбужа, з економії симбірської, милостивий пане!
— Ось тобі, Бистрий, — каже король і кидає татові в шапку червінець із своїм зображенням. — їдь же з богом.
Ласкавість його величності короля додала батькові відваги. Він, як стояв, упав ниць до ніг короля, благаючи:
— Наймилостивіший королю! Молю покірно милосердя вашого.