Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

— Не буде цього року великих перевозок ні до Кракова, ні на Мадьярщину, ні до Волощини, а на те, що туди має йти, вже найнялись інші фурмани. Для мене нічого з того вже не лишилося, хіба що возити самарським євреям віск і шкури до Сану на сплав. Але пан Криштоф Серебкович відправляє за п’ять тижнів караван із Львова.

— В Туреччину! Ох, нещасна я! — заголосила мати, не даючи батькові докінчити.

— Авжеж, у Туреччину, — каже батько, — бо пан Криштоф торгує тільки з турецькими купцями. Але не в самий Константинополь, а тільки до Адріанополя і Варни, до моря, бо туди мають причалити кораблі з товаром пана Криштофа. Я домовився з паном Криштофом. За моїм розрахунком та при божій помочі, в дорозі туди і назад зароблю по сто талярів.

Багато було плачу й лементу вдома через отой батьків від’їзд у дикі й небезпечні місця, аж на Чорне море, котре, як мені тоді уявлялось, мусило бути чорнечорне, мов сажа, і повнісіньке страшних тварюк і змів, таких же чорних, як і ті глибини, завжди ніччю вкриті, в яких ні сонечко, ні місяць, ані зорі не могли відбиватися; не так, як у нашім Дністрі, на дні якого блакитне небо видно було, наче в дзеркалі, а хмари пливли під водою, ніби риби. Плакала мати, що батько пускається бог знає на які пригоди; плакав я, але не через те, що тато їде, а тому, що мене з собою не хоче взяти, і так у немалім смутку минав час. Батько мовчки готувався в дорогу, а я, тоді вже юнак, досить рослий, допомагав, як умів.

За два тижні до від’їзду ми почали давати коням овес, бо до цього часу вони їли лише січку та сіно і дуже ослабли й схудли. Коней у нас було троє, самі вантажні, великі: один вороний, якого батько називав Джумбас, бо купив його в турецького купця, а таких торговців називають джумбасами; другий яснокаштановий Клусь, третій плямистий. Називався він Суданий і був найгарніший; походив цей кінь з дуже доброго панського табуна, але був уже старий і на одно око сліпий. Потім тато почав лагодити віз, уважно оглядаючи все, — від коліс, осей, обручів до найменшого цвяха і гвинта. Возище був страх великий, увесь кований; із здоровенним личаним кошем і прикошиками, з покривалом на обручах, він скидався на величезну халабуду, де можна було б мешкати, наче в хатині. А скільки було на тім возі заліза, ланцюгів! Бувало, як пустить батько коней риссю по дорозі, то зчиниться такий брязкіт, мов у казани б’ють. Люди завжди дивом дивувалися з цього воза, бо в тих українських місцях, а особливо під горами, селяни мають візки мізерні, в яких не знайдеш жодного залізного цвяшка, зате в їх возиках пищить, і скрипить, і тріщить так, що коли ті возики спускаються з гір довгим журавлем до річкових перевозів, то за милю чуєш цю музику.