Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

— Ви, певно, обдерли Мордаха, Семене? — спитав я. — і маєте тепер багато золота, щоб викупити…

— Справді, сучий син мав на собі черес, мабуть повний дукатів, — каже козак, — але я не взяв жодного дуката. Я шукав інше і, бог дав, знайшов, тому й не дбав уже про його гроші.

— А що ж це було?

— І звідки ти взявся такий цікавий! Це було таке, що варте більше від усього того золота, яке міг би понести на собі Кара-Мордах, а ти бачив, який він велетень. Це було те, що погубило мого батька!

— А ви ж казали, Семене, що вашого батька погубила зрада?

— Так, зрада, але викликана була вона тим, що батько мав при собі і на що купець був ласий, як вовк на барана, але купити не міг, бо батько знав, чого воно варте. Бачиш, хлопче, у нас так водиться: іде козак у похід, на пригоду, пливе чайками на турецькі береги, палить міста і замки, грабує городища, забирає в турків великі скарби — назад повертається з великою здобиччю, та що з того, коли не вміє, а часом і не може продати цю здобич? Якщо здобув готові гроші — аспри, леї, піастри, червінці,— то річ легка: на гроші не треба купця. А якщо з походу повертається з коштовними тканинами, килимами, коралями, золотим і срібним посудом, бо народ турецький багатий і дуже кохається в розкошах, то що робити з таким дорогим товаром? Продати? А кому? Піти з ним до міста або до двору, між купців чи між панів — це все одно що свою голову на торг понести. «А звідки це маєш? А де ти награбував це? — запитають. — А кого ти вбив?» Потім відберуть, киями наженуть, і це ще добре буде: радій і богу дякуй, що в тюрму не запроторять, на тортури не візьмуть, щоб ти правду виспівав, а часом і не повісять. Козак шаблею здобув це добро, своєю кров’ю заплатив, за кривду лиш помстився собачому синові, невірному ворогові християнському, бо ж скільки народу, скільки золота й срібла з святих церков беруть турки і татари! Але що робити? Так воно вже є. Отож рад не рад, а мусив козак звертатися до єврея, вірменина чи до волоха, що на таку купівлю ласі. Так і з тим Кара-Мордахом бувало. Після кожного походу приїжджав, шельма, до нас і купував, за дурничку купував, десятої, сотої частини не давав того, чого річ була варта, а козак мусив продавати. Торгував Мордах і здобич мого батька, але батько — не дурний, знав, що має такий рідкісний скарб, який неспроможні купити і сто мордахів разом. А Мордах тільки й мріяв про цей скарб, як диявол про душу, та дістати не міг. Якось заманив він батька до багатого купця, що ніби з Москви приїхав. Це, мовляв, слуга царський і, певно, купить, для самого царя государя до Кремля купить. Мій батько давно знав Мордаха, довго торгував з ним і повірив йому. Поїхав з ним на кордон волоський і там попав у засідку. Мордах забрав у нього все, що було при ньому, а самого туркам видав, ще й казав, щоб йому заплатили, бо дав їм пушкаря, якого на світі пошукати… Ось бачиш, як воно було.