Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Гусари, кавалеристи в латах, драгуни, рейтари, польова піхота, козаки і бог знає, який іще озброєний люд, бо були між ними і волохи, й угорці, і німці, — весь той набрід то минав нас, то затримувався, а найчастіше бувало так, що ледве одні осядуть, як уже інші силоміць зганяють їх з квартир, так що без брязкоту щабель і стрілянини рідко коли обходилось. і все це супроводжувалось утиском і слізьми вбогого люду, бо вояка не мав чим платити: жив тим, що йому давали, а скоріше тим, що сам візьме. Були між вояками справжні грабіжники, з татарином стояли за одне. Де був який півень, то і його з’їли; телят різали, полотно видирали з рук у бабів, ні зернятка жита, ані стебла соломи не залишилося після них у стодолі.
Таке ж діялось і в нас, у Підбужі. Я дуже боявся, мати плакала. і тільки одна була мені втіха: першого ж дня вояки люто побили підстаросту і гайдука Кайдаща за те, що їх до двору не хотіли пустити. Задовольняйтеся, мовляв, простими селянами.
Нарешті ці вояки пішли, або, вірніше, було вигнано їх з усієї околиці. На їх місце прийшли гусарські роти, а між ними і рота пана каштеляна Самійла Конецпольського, який після пана Даниловича був старостою у симбірській економії. Підстароста з гайдуком Кайдашем призначали для них господи, а тому що наша хата була в селі найпорядніша і на подвір’ї була велика стайня, то нас найпершими внесли до списку. У дворі підстарости Балчинського зупинився сам пан хорунжий з кількома товаришами, а на нашу садибу припало троє коней з одним службовим челядником.
Пам’ятаю, було це вже під вечір, коли, сидячи з світлиці, я почув гучний крик:
— Гей, го! Гей, го!
Вийшов надвір. Дивлюся: перед замкненими ворітьми стоять троє коней, двоє з них — високі, вкриті червоними сукнами, дуже панські і баскі; таких гарних я раніше і не бачив. А третій значно менший, худий і на око зовсім непоказний. На ньому сидить молодий чоловік у каптані з телячої шкури, вовною наверх, у баранячій шапці, високій, гостроверхій, надітій набакир, з довгим списом і при шаблі, а на плечах у нього наче три торби, одна дуже довга, друга коротша, третя мовби кругла, і всі три кудлаті, бо з козячого хутра шиті.
— Гей, го! Гей, го! — кричить він на мене. — Чи відімкнеш ти нарешті браму, катюго?
Іду відчиняти, а тим часом вийшла і мати, похмура, із стиснутими від гніву устами, бо вже ті постої вояцькі допекли їй до живого і так нас об’їли, що й сухого хліба вдома часто не було. Пам’ятаю, мати не раз казала: прийшов один — узяв свитку, прийшов другий — узяв сорочку, прийде третій, то хіба шкуру з тіла здере!
Правда, новий гість у телячім каптані наче не виглядав таким, щоб шкуру мав лупити з нас. Хоч за хвилину перед тим обізвав мене катюгою, тепер кивнув головою і весело усміхнувся, потім зіскочив з коня, зняв шапку, низенько уклонився матері, поцілував її в руку і сказав:
— Слава богу! Дай боже здоров’я, паніматко!
Коли зняв шапку і чемно привітався з нами, ми обоє з дива аж роти пороззявляли: голова в того чоловіка була вся поголена, тільки зверху залишився довгий жмут волосся, мовби коса заплетена, яку він заклав собі за вухо. Помітив він, що ми дивимось на нього, як на диво, та й каже сміючись:
— Ого, певно, ви ще не бачили живого козака?
Я, правда, не раз бачив старостинських козаків, що з самбірського замку з листами їздили, але ті стригли волосся так, як ми всі, і не вішали на себе бесаг волохатих, і списів таких довгих у них не було, тільки шаблі та нагайки. Отак я й сказав йому.
— Ті козаки, то так собі, наймити на службі у старости, — пояснив він мені, — а я, молодець правдивий, вільний і з козаків «неслухняних», запорозьких.
— А коли ви козак неслухняний і неслужбовий, то чому служите і слухаєтеся? — питає мати.
— Бо тепер мушу служити, але мій батько не служив, та й я незабаром не служитиму, як бог дасть. У нас так говорять: терпи, козаче, отаманом будеш!
Розмовляв по українськи, хоч умів також по польські, але ми і по українськи добре його розуміли, бо ж народились і виховалися серед українців.