Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Або п’яний, — висловив думку містер Вінкл.
— Або і те, і друге, — зауважив містер Тапмен.
— Виходьте! Виходьте всі четверо! — запрошував візник, стрибаючи на всі боки, наче був на пружинах, і боксуючи тим часом у повітря.
— От сміха! — гукали з півдюжини візників, що стояли на біржі. — Ану, дай їм, Семі — і вони із задоволеним виглядом оточили компанію.
— Чого там такий гвалт, Сем? — спитав якийсь добродій з чорними перкалевими рукавами.
— Гвалт? — відказав візник. — А навіщо йому мій номер?
— Та мені зовсім не потрібний ваш номер! — здивувався містер Піквік.
— Навіщо ж ви записували його? — спитав візник.
— Та я й не записував, — обурено промовив містер Піквік.
— Чи повірить хто цьому? — звернувся візник до натовпу. — Чи повірить хто, що цей шпигун, сидячи у мене в кебі, занотував не тільки мій номер, а й записав усі мої слова в якусь штуку. („Записна книжка!" — промайнуло в голові містера Піквіка).
— А чи й справді він записував? — втрутився якийсь візник.
— Авжеж записував, — настоював перший, — а тоді, змусивши мене вилаяти його, прикликав ще й трьох свідків. Та я дам йому доброї науки, хоч нехай і мені за те дадуть шість місяців. Виходьте!
І візник, зневажаючи свою особисту власність, кинув на землю капелюх, збив окуляри містера Піквіка, другим ударом атакував його в ніс, а за одним заходом штовхнув і в груди, третім — зацідив у око містера Снодграса, четвертим — для відмінності — дав стусана в жилет містера Тапмена. Потім він покрутився на брукові, кинувся знову на тротуар і нарешті відбив увесь запас духу з тіла містера Вінкла. І все це протягом якихось шести секунд.
— Де полісмен? — закричав містер Снодграс.
— Під насос їх! — запропонував продавець гарячих пиріжків.
— Ви за це відповідатимете! — прохрипів, задихаючись, містер Піквік.
— Шпигуни! — ревла юрба.
— Виходьте! — кричав візник, безнастанно боксуючи.
Натовп досі був тільки пасивним глядачем, але, довідавшись, що це — шпигуни, всі дуже жваво почали коментувати та підсилювати пропозицію пиріжечника. Важко сказати, якого насильства могли вони допуститись, якби несподіване з’явлення новоприбулої особи не поклало край усьому цьому гармидерові.
— Що у вас тут за шум? — спитав якийсь доволі високий і худорлявий молодий чоловік у зеленому фраку, раптом вискочивши з контори диліжансів.
— Шпигуни! — знову закричала юрба.
— Ми — зовсім не шпигуни, — промовив містер Піквік тоном, що мусив переконати кожного безстороннього слухача.
— А! не шпигуни, кажете ви, не шпигуни? — повторив молодий чоловік, звертаючись до містера Піквіка і прокладаючи собі дорогу крізь натовп за допомогою нехибних штовханів ліктями в обличчя.
Вчений муж поквапився кількома словами висвітлити справжній стан речей.
— Тоді ходім! — сказав той, що був у зеленому фраку, силоміць тягнучи за собою містера Піквіка і безупинно орудуючи язиком. — Номер 924, беріть свої гроші і забирайтесь звідси… поважний джентльмен… особисто знаю його… то все — дурні вигадки… сюди, сер… де ваші приятелі?.. Звичайне непорозуміння, як я бачу… не звертайте уваги… неприємний випадок… трапляється і в найкращих родинах… не журіться… все буде гаразд… посадити його… хай знає, клята шельма… — І, не припиняючи розмотувати з надзвичайною швидкістю клубок своїх зауважень, незнайомий у супроводі містера Піквіка та його учнів прокладав собі шлях до зали в конторі диліжансів.
— Офіціант, сюди! — закричав незнайомий, люто потрясаючи дзвоником. — Склянок для всіх… бренді з водою, гарячого, міцного, солодкого і багато… пошкодили око, сер?.. Офіціант! Сирого біфштексу для ока джентльмена… для синців нема нічого кращого, як сирий біфстекс, сер… дуже добре і холодний ліхтарний стовп, тільки дуже незручно… не вистоїш півгодини серед вулиці, притиснувшись оком до стовпа… га? здорово?.. ха — ха — ха!
І незнайомий, не переводячи духу, одним ковтком хильнув з півпінти паруючого бренді з водою і усівся в крісло з такою байдужістю, ніби не трапилось нічого незвичайного.
Поки троє його компаньйонів складали подяку новому знайомому, містер Піквік на дозвіллі розглядав його вбрання та зовнішність.
Він був майже середнього зросту, але через свою сухорлявість і довгі ноги здавався значно вищим. Зелений фрак був колись шикарним костюмом, але тоді він, певно, прикрашав значно коротшу людину, бо засмальцьовані та приношені рукави ледве доходили незнайомому до долонь. Фрак був застебнутий аж до підборіддя, через що спинка його повсякчас могла тріснути. Клапоть вицвілої матерії оздоблював шию незнайомого, де не помічалося й ознак комірника.