Діти Дюни
- Автор: Херберт Фрэнк
- Серия: Дюна #3
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7665-9
- Переводчик: Наталя Михаловська
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Діти Дюни». Краткое содержание книги:
Побачивши ці оздоби, Хара, одна зі Стілґарових жінок, сказала:
— Ви, як бачу, вирядилися задля своєї бабусі.
Лето взяв миску зі своїм сніданком, а тоді глянув на темне, зборознене вітром обличчя Хари. Хитнув головою. І сказав:
— Чому ти вважаєш, що це не задля нас самих?
Хара, не кліпнувши, зустріла його насмішкуватий погляд.
— Мої очі такі ж сині, як і твої!
Ганіма голосно засміялася. Хара завжди була майстринею фрименських жартівливих суперечок. На одному подиху сказала: «Не насміхайся з мене, хлопче. Можеш бути королевичем, але ми обоє маємо знак залежності від меланжу — очі без білків. Якої більшої оздоби чи більшої честі потребує фримен?»
Лето усміхнувся і сумно похитав головою.
— Харо, моя любове, якби ти була молодшою і ще не належала Стілґарові, я зробив би тебе своєю.
Хара легко прийняла свою маленьку перемогу, жестом наказавши іншим слугам далі готувати кімнати до важливих подій цього дня.
— Їжте сніданок, — промовила вона. — Сьогодні вам знадобиться багато сил.
— То ти погоджуєшся, що ми не досить гарні для нашої бабусі? — спитала Ганіма, набивши рот кашею.
— Не бійся її, Гані, — сказала Хара.
Лето проковтнув ложку каші, питально глянувши на Хару. Ця жінка хоч і проста, але пекельно мудра, бо так швидко розгадала їхню хитрість із оздобами.
— Вона повірить, що ми її боїмося? — спитав він.
— Схоже, що ні, — відповіла Хара. — Вона була нашою Превелебною Матір’ю, пам’ятайте. Я знаю її звичаї.
— Як одяглася Алія? — спитала Ганіма.
— Я її не бачила, — коротко відповіла Хара, відвертаючись.
Лето й Ганіма перезирнулися, наче мали спільну таємницю, і швидко схилилися над сніданком. Невдовзі перейшли до великого центрального переходу.
Ганіма заговорила однією з давніх мов, які збереглися в їхній генетичній пам’яті.
— Отож тепер маємо бабусю.
— Це дуже непокоїть Алію, — промовив Лето.
— Кому ж подобається відмовлятися від такої влади? — спитала Ганіма.
Лето тихо засміявся — напрочуд дорослий звук для такого юного тіла.
— Це щось більше.
— Чи очі її матері помітять те, що помітили ми?
— Чому ні? — спитав Лето.
— Так… Може, цього остерігається Алія.
— Хто знає Гидь краще за Гидь? — спитав Лето.
— Знаєш, ми можемо помилятися, — зауважила Ганіма.
— Але ми не помиляємося.
І він процитував із «Книги Азхар» Бене Ґессерит:
— «Через розумні причини й жахливий досвід ми називаємо переднароджених Гиддю. Бо хто ж знає, які пропащі та прокляті особи з нашого злого минулого можуть оволодіти живим тілом?»
— Я знаю історію цього, — сказала Ганіма. — Але, якщо це правда, чому ж ми не зазнаємо цього внутрішнього нападу?
— Можливо, наші батьки стоять у нас на варті, — відповів Лето.
— Тоді чому Алія не має такої охорони?
— Не знаю. Можливо, тому, що лише її батько помер, а мати жива. А може, просто тому, що ми ще молоді й сильні. Може, коли станемо старшими й більш цинічними…
— Мусимо бути дуже обачними з цією бабусею, — сказала Ганіма.
— І не розмовляти з нею про того Проповідника, що мандрує нашою планетою, виголошуючи єресь?
— Ти ж не вважаєш насправді, наче це наш батько!
— Я цього не запевняю, проте Алія боїться його.
Ганіма різко труснула головою.
— Я не вірю в ці нісенітниці про Гидь!
— Ти маєш стільки ж спогадів, що й я, — сказав Лето. — Можеш вірити в те, у що хочеш вірити.
— Думаєш, це тому, що ми не відважилися на транс прянощів, а Алія — погодилася? — спитала Ганіма.
— Думаю, саме так.
Вони замовкли, змішавшись із потоком людей у центральному переході. У січі Табр було холодно, але дистикости зберігали тепло, і близнята відкинули з рудого волосся каптури-росовсотувачі. Їхні обличчя зраджували знамення спільних генів: пишні губи, широко розставлені очі, сині на синьому — як знак залежності від прянощів.
Лето першим помітив, що наближається їхня тітка Алія.
— Ось і вона, — перестеріг він, перейшовши на бойову мову Атрідів.
Коли Алія зупинилися перед ними, Ганіма кивнула тітці головою і промовила:
— Воєнна здобич вітає славетну родичку. — Перейшовши на мову чакобса, Ганіма наголосила на значенні свого імені — воєнна здобич.
— Як бачиш, люба тітонько, — сказав Лето, — ми готуємося до сьогоднішньої зустрічі з твоєю матір’ю.
Алія, єдина особа у велелюдному королівському палаці, яку геть не дивувала доросла поведінка цих дітей, переводила грізний погляд з одного на друге. Тоді сказала: