Діти Дюни

— Авжеж! — промовив Лето. Він підвівся з трону напрочуд плавним рухом, наче утримував свої страшні сили під найпильнішим контролем. Лето спустився на сходинку вниз, до Ганіми, легенько обернув її обличчям від себе, обернувся сам, притиснувшись спиною до її спини.

— Зауваж, кузене Харк аль-Адо. Так у нас буде завжди. Так ми стоятимемо, ставши подружжям. Спиною до спини, кожне дивиться у протилежний бік від іншого, аби захищати те, чим ми завжди були. — Він обернувся, насмішкувато глянув на Фарад’на, стишив голос. — Пам’ятай це, кузене, коли зостанешся з моєю Ганімою лицем до лиця, віч-на-віч. Пам’ятай, коли шепотітимеш їй любовні лагідні слова, коли тебе найбільше спокушатимуть навички мого миру й мого задоволення. Твоя спина зостанеться незахищеною.

Відвернувшись від них, він спустився зі сходів до придворних, що його очікували, забрав їх із собою як супутників і вийшов із зали.

Ганіма вкотре взяла Фарад’на за руку, але її погляд помандрував на протилежний кінець коридору й зоставався там, доки Лето не пішов геть.

— Хтось один із нас мав прийняти муку, — сказала вона. — А він завжди був сильнішим.