Діти Дюни

Два великі коти легкими вистрибами перетнули скельний хребет у ранковому світлі. Вони ще по-справжньому не захопилися полюванням, лише оглядали свою територію. Це була особлива порода, звана лазійськими тиграми, завезена на планету Салуса Секундус майже вісім тисяч років тому. Генетичні маніпуляції з древнім терранським підвидом стерли деякі первісні риси тигрів і удосконалили інші складники. Ікла зосталися довгими. Їхні морди були широкими, очі — пильними й розумними. Лапи збільшені, щоб мати змогу краще пересуватися нерівною місцевістю. А їхні зазвичай сховані кігті, що від тиску шкіряних складок були твердими й гострими на кінцях, як бритва, могли висуватися приблизно на десять сантиметрів. Шерсть гладенька, рівномірної рудувато-коричневої масті, що робило їх майже невидимими на піщаному тлі.

Вони відрізнялися від своїх предків ще й тим, що вже змалку в їхній мозок вживляли сервостимулятори. І саме ці стимулятори давали можливість тим, хто мав відповідний передавач, маніпулювати тваринами.

Стояла холоднеча, і коли коти зупинилися, щоб детально оглянути територію, з їхніх пащек ішла пара. Місцевість довкола була безплідним сухим районом Салуси Секундус, де жило кілька піщаних форелей, контрабандою завезених із Арракіса. Це давало примарну надію можливості покласти край монополії на меланж. У тому місці, де стояли коти, здіймалися коричнюваті скелі й де-не-де виднілися поодинокі кущі — сріблясто-зелені в довгих тінях ранкового сонця.

Помітивши легенький рух, коти враз напружилися. Далеко внизу двоє дітей із зусиллям піднімалися вгору висохлим руслом, тримаючись за руки. На вигляд дітям було дев’ять чи десять стандартних років. Обоє рудоволосі. Їхні дистикости частково прикривали розкішні білі бурки з облямівкою, спереду прикрашені гербом Атрідів — яструбом, вишитим червоно-золотими нитками. Йдучи, діти безтурботно розмовляли, і їхні виразно чутні голоси долинали до котів-мисливців. Лазійські тигри знали таку гру, бо вже грали в неї раніше, але залишалися непорушними, чекаючи надходження на сервостимулятори сигналу, що погоню дозволено.

На скельному хребті за котами з’явився чоловік. Він зупинився і почав спостерігати за сценою: коти, діти. Чоловік мав на собі чорно-сіру польову форму сардаукара з відзнаками левенбреха, помічника башара. Довкола шиї і під пахвами був ремінь, на якому на грудях так висів сервопередавач у тонкій упаковці, щоб до нього зручно було дотягтися обома руками.

Коти не повернулися, коли чоловік підійшов. Вони впізнали його за звуком і запахом. Чоловік зістрибнув, зупинився за два кроки від котів, обтер чоло. Повітря було холодним, але робота — гарячою. Знову оглянув усе довкола блідими очима: котів, дітей. Запхав вологе пасмо білявого волосся під чорний польовий шолом, торкнувся мікрофона, вживленого в горлянку.

— Вони в полі зору котів.

Одразу ж відповів голос, що доходив до нього завдяки приймачам, імплантованим за вухами.

— Ми їх бачимо.

— Пора? — спитав левенбрех.