Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Баррі — такий собі веселий коротун з Аляски. Мав білу бороду, лискучу голову і носив веселкові підтяжки поверх білої класичної футболки. У нього було черево, що звисало над джинсами, і він завжди сміявся. Мав штучну щелепу, яку витягував при мені, щоб одночасно розважити і налякати. А коли бував без зубів, губи обтягували йому ясна, і Баррі ставав схожий на деяких персонажів із «Русалоньки». Він був власником типового білого мікроавтобуса без вікон, такі використовують як ремонтні служби, так і викрадачі людей. Баррі гордо паркував його поруч із нашою купою медичного обладнання перед будинком. Це той самий мікроавтобус, до якого твої батьки забороняли будь-коли наближатися. Та й сам Баррі був тим самим незнайомцем, з яким дітям забороняють спілкуватися на вулиці.

Гадки не маю, навіщо батьки вважали, що нам потрібен резидент-різнороб, але ось був він, Баррі, жив у нашому гаражі. Мене завжди лякала його домівка всередині нашого будинку, та було навіть моторошніше від того, що в нашій сауні жив проблемний юнак Ден. ПОВТОРЮЮ: ЦЕ ВСЕ ПРАВДА. Денові, либонь, було років сімнадцять, але мені, десятилітній, він видавався набагато старшим. Він мав вибілене, середньої довжини волосся, за модою дев’яностих розділене прямим проділом. Як було тоді популярно поміж чоловіків, пасма облямовували його обличчя, наче фіранки. Носив пляжні шорти та модні футболки (схожі на ті, що з логотипом FedEx, але натомість на них було написано FedUp), брав мене з собою на лови гримучих змій, а потім убивав їх і колекціонував їхні хвости. Потім вправно прикріплював ті хвости на олівці. Коли він нарешті покинув наш дім, роком пізніше ми знайшли купу сатаністських книжок у його сауно-квартирі.

Думаю, цього достатньо, щоб проілюструвати нездатність моєї родини мати красиві речі. Вдома було забагато хаосу, щоб там могло «вижити» бодай щось путнє. Я звикла переховувати свої найцінніші предмети в таємних сховках моєї кімнати. Колекцію талісманів із міст, де я побувала, зберігала під ліжком у секретній скриньці на замку. Колекцію наклейок від мого куратора — під столом, у ланч-боксі із зображенням Вінні-Пуха. Будиночками для колекційних м’яких іграшок Beanie Babies слугували прозорі пластикові лотки, які я з гордістю виставила на книжковій полиці. У МЕНЕ БУЛА М’ЯКА ІГРАШКА «ПРИНЦЕСА ДІАНА» ВІД BEANIE BABIES. Занадто крута, щоб її ховати. Я намагалася захищати свої надбання, але часто забувала, де заникала всі ті скарби, або ж вони нищилися. Куди подівся срібний браслет із сердечками від моєї бабусі? Чи що сталося з моєю улюбленою шкіряною курткою зі стразами й паєтками? Мама завжди відповідала однаково: «Наша хатня працівниця вкрала». Але навіщо нашій хатній працівниці моя колекція фантиків від жуйки Bazooka Joe з коміксами? Я зрозуміла, що краще перестати ставити ці запитання.