Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Незважаючи на все зачарування моїм столом, я з ним прощалася двічі. Першого разу, закінчивши коледж. У полоні депресії й тривожності за моє життя мою освіту, вирішила, що все марне: мій стіл, мої мрії, сон, друзі, писання, душ і навіть конопля. Чому не продати стіл, щоб заробити трохи грошей? Тож я його перепродала дівчині, яка в’їжджала в мою кімнату. Зачиняючи за собою двері, промовила: «Прощавай, столе», — відчувала, що впорола щойно величезну дурню, і не могла це виправити. Було так, ніби я дивилась, як головна героїня у фільмі жахів щосили біжить до підвалу, де її мають убити, і ти про це знаєш, а вона — ні. Хотілося кричати до неї крізь екран: «Стій, завмри!», — але я більше не могла допомогти ні їй, ані собі.

Облаштувавшись у Нью-Йорку і трохи заспокоївшись, я зателефонувала власниці мого столу, благаючи дозволити викупити його назад. «Мені дуже, дуже прикро, і я знаю, що продала його тобі, але може, ти могла б відпродати мені його? Ще раз страшенно вибачай за цю мороку». Я чекала в тиші, боячись, що вона й сама вже має сентименти до столу, тож відмовиться відректися від нього. «Та звісно, нічого страшного», — відповіла вона. І того дня я урочисто заприсяглася більше ніколи його не покидати. Я протрималася добрий рік, аж поки довелося евакуйовуватись із квартири, в якій жила зі своїм колишнім, Кітсом. Пам’ятаєш Кітса, так? Той чувак, який зібрав мене по шматках і дотранспортував до свого помешкання у Нью-Йорку після закінчення коледжу.

Я була вдячна, що Кітс узяв на себе відповідальність за моє життя, але коли ми приїхали до нього, з’ясувалося, що його батьки не дають йому пожити у своїй квартирі, а просто дозволяють йому повернутися до них додому. Тож насправді план, про який мене не повідомили, полягав на тому, що Кітс і я маємо жити з його батьками у двокімнатній квартирі. Пропозиція: «Переїжджай до мене», — розташована миль за десять від фрази: «Переїжджай до мене та моїх батьків», — але я не мала плану Б. Роком пізніше наші бурхливі стосунки таки луснули, і коли це сталося, мої подруги прийшли в гості з валізами та коробками, а працівники російської служби перевезень приголомшено дивилися на нас: «Леді, ви хоч що-небудь спакували?» О чорт. Невже треба було все спакувати ДО приїзду перевізників?! «Ми будемо готові за хвилину», — збрехали ми, випили по коктейлю «Мімоза» і нюхнули порошку, намагаючись перетворити цей переїзд на «веселу забаву», а не вимушене складне і слізне «розлучення», яким його вважала я. «Міс, а що робимо зі столом?» — запитав такий собі Борис. А що робимо зі столом. «Покиньте його. Він мені не потрібен», — вирішила я. Вважала, що в мацюпусінькій квартирці, до якої я переїжджала, для нього не буде місця, та я тоді й не писала аж так багато.