Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Засапавшись від швидкої ходи, наближається Ізабела. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.
— Де ти був? — питає вона.
Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендика та Верніке було нелегко, але я краще хотів відпочивати з Гердою(хай навіть не маючи нічого, крім бутербродів і картопляного салату.
— Де ти був? — перепитує Ізабела.
— Там, за стіною, — ухильно відповідаю я. — Де найбільшу вагу мають гроші.
Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено зиркають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабела зсувається на лавку.
— Чому діти вмирають, Рудольфе? — питає вона.
— Не знаю.
Я не дивлюсь на неї. Не хочу, щоб вона знов полонила мене. Досить уже й того, що вона отак сидить, виставивши ноги в коротких тенісних штанах, ніби знає, що я вирішив відтепер жити по Ґеорґовому рецепту.
— Навіщо ж вони народжуються, коли їм одразу доводиться вмирати?
— Спитай про це вікарія Бодендика. Він запевняє, що Бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.
Ізабела сміється.
— Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відомо все.
— Так, — кажу я і раптом відчуваю, сам не знаючи чому, злість. — Він всезнаючий і всеблагий, справедливий і велелюбний — однак все-таки помирають матері й діти, які без них жити не можуть, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.
Ізабела обертається до мене. Вона не сміється.
— Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.
— Мабуть, тому, що Богові інакше було б нудно.
— Ні, — швидко заперечує Ізабела, — не тому.
— А чому ж?
— Тому, що він боїться.
— Боїться? Чого?
— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б Бога.
Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя
засмагле і схудле.
— Бог існує тільки для нещастя, — каже вона. — Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.
— Є люди, які моляться Богові тому, що вони щасливі.
— Справді? — Ізабела недовірливо посміхається. — Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?
Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але заґратоване — чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа.
— Усе від страху, — повторює Ізабела. — Тобі ніколи не буває страшно?
— Не знаю, — відповідаю я, все ще насторожений. — Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.
— Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.
— Який? Страх перед життям?
— Ні, той, що передував йому.
— Страх перед смертю?
Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:
— Чому ти нічого не кажеш?
— А що значать слова?
— Багато, — шепоче вона. — Все, Ти боїшся їх?
Я на мить задумуюсь.
— Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.
Ізабела підгинає під себе ноги.
— Однак людині вони потрібні, коханий, — бурмоче вона. — Інакше як жити?
Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.
— Ти боїшся мене? — шепоче Ізабела.
Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття — одне й те саме, і брехня та видіння — теж.
— Чому ти нічого не кажеш? — знову питає вона.
Я знизую плечима.
— Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.