Блискавиця Перунова [uk]

— Казали мені добрі люди — для чого, злидню, зуби зберіг? Для того, аби хоч на старість поїсти те, що князі їдять!

Та й поліз до льоху за медовухою. А оповідати почав, сьорбнувши для пам’яти з заповітної баклажки.

— Се, Перуничу, діло давнє… Дійсно, мало хто пам’ятає нині братів-Божичів. Були вони синами воєводи з Вишгороду, а чи з Василькова, забув уже. П’ятеро братів — як п’ять пальців на руці! Найстарший разом з батьком-воєводою ще Святославу-князю службу правив, аж поки і голову склав десь на Подунав’ї. Другого замолоду звали Данком, оце ж і був Далебор-волхв, а ще двоє братів навчалися: один у Святині Дажбожій, у Чари-волхва, другий же — у Велесичів. П’ятий же тоді хлопчиськом був, а звався Богодаром. Оце ось, Перуничу, і є отець Феодосій…

— Славний рід який, — мовив Вогнедар замислено, — воїн і троє рахманів…

— Та й отець Феодосій, — прищулився дідо, — теж, як ти говориш, рахман, тільки іншого Бога. Так ось, коли звалилась на нас напасть оця ромейська, двоє Божичів загинуло одразу — один згорів разом з Чарою у Святині, коли підпалили її князеві найманці, другого ж убили на торжищі, яко учня Велесичів. Далебора тоді у граді не було, та думали, певне, рідні, що і його вбито у Гаї… Словом лишилась мати їхня з одним Богодаром…

— А батько-воєвода? — спитав юнак.

— А тут, воїне, чутки ріжні були. Говорили, що настільки вірний він був Святославовому сину, що хрестився по власній волі. За жону його не знаю, але чи щось з хрещенням їхнім було не так, чи боявся князь людини, сини якої погинули через нього, та тільки відіслав воєводу у порубіжне городище, чи-то до Курська, чи-то ще куди. Там Богодар і виріс. Батько-воєвода до того часу вже голову склав у якійсь сутичці, мати ж з єдиного нині дитяти порошинки здувала І виросло дитятко. Знов-таки, не відаю, де воно премудростей ромейських набралося, на порубіжжі сидячи. Але пішов хлопець коверзувати як ото Первень Батурин. Мати вбере його в чисте, він же ту льолю скине та ще й ногами потопче. Мати їсти подасть — а у його піст… Мати веде його вчитись ділу ратному, аби батькову справу продовжував, а він у намісника княжого найнявся печі топити, та за півроку жодного разу сажі з себе не змив — так і ходив у золі та у попелі. А жона Божича-воєводи твердого норову була, це тобі не Світана Батурина, котра голос відвести соромиться. І лаяла вона синочка, і била всяко — рукою, і ременем, палицею навіть. Він же все приймав з подякою та покорою, а зо шляху свого не звертав…