Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Звернімо увагу, Гедимін 1270 року народження, тобто він міг бути сином Шварна. Хоча це моє припущення може й не мати сили. Але те, що московська та польська імперії були особливо зацікавлені у викривленні історичного полотна, сьогодні не викликає жодного сумніву. Піддавалося фальсифікації геть усе. Тож, можливо, і про Гедиміна, як сина Шварна, промовчали.
Та як би там не було, але з усього виходить, що й Великий князь Гедимін у 1319–1323 роках приходив на Русь (Волинь і Київщина) на запрошення Великого Руського князя. Головними доказами цього твердження є:
— той факт, що, згідно із «Історією Русів», на Києвському престолі після його походу залишився руський князь;
— брати-князі Галицькі — Андрій і Лев, за свідченням польського короля Локетека у листі до Папи, загинули 1323 року саме у протистоянні із Золотою Ордою. А згідно із тією ж «Історією Русів», татари Золотої Орди після 1320 року тричі ходили на Київ, де русичі «перемогли їх у трьох битвах і в останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [2, с. 41].
Після цієї поразки Золота Орда «заспокоїлася», хоча втратила двох «Принців Ханських». Золотоординці, маючи при владі 11 (одинадцять) років хана Узбека, могли «заспокоїтися» тільки в одному випадку — якщо втрати супротивної (русько-литовської) сторони були адекватними. Тому є всі підстави вважати, що саме в Ірпінській битві 1323 року з татарами Золотої Орди загинули князі Галицько-Волинської держави — Андрій і Лев II.
Отак має подаватись український історичний матеріал після вилучення з нього російсько-польських «доважків брехні», принижуючих нашу честь та спотворюючи давні події.
Слід також розуміти, коли католицька церква умовила Великого Литовського князя Ягайла укласти з Польщею Кревську унію та одночасно стати польським королем, прийнявши умови: вихреститися самому зі всім своїм родом та вихрестити увесь литовський народ у католицьку віру і обов’язково відвоювати для неї усі, раніше втрачені землі. В такому разі Ягайло порушував умови, на яких відбулося об’єднання України (Русі) з Литвою. Українські князі з українським народом не збиралися приймати чужу віру та служити католицькому королю. Саме з цієї аксіоми треба виходити, подаючи подальший матеріал. Слід розуміти, що князь Ягайло, вирішуючи особисті питання, по суті, зрадив як український, так і литовський народи.
Великий Руський (Український) князь Дмитро помер напередодні 1383 року. Його старший син Данило загинув раніше, десь у 1376-му. За правилами і законами тих часів (XIV століття) — правонаступником Великого князя Дмитра, якщо він пережив свого старшого сина Данила, мав стати старший із синів Дмитра, а не Данила. Чого не сталося. Ті або загинули, або брали участь у протистоянні польсько-угорській католицькій коаліції. Тому, як бачимо, владу і титул Великого Руського (Українського) князя успадкував, зі згоди уже й польського короля Ягайла, третій син князя Данила — Федір, який, звичайно, ніякої участі у протистоянні 1350–1380 років не брав. Що зайвий раз свідчить про вигаданого Волинського князя Любарта Гедиміновича. І наостанок.
Передача влади Ягайлом у Великому Литовсько-Руському князівстві 1392 року своєму братові Вітовту була вимушеною. Насамперед цього домагалася Русь та її князі, які хоча й склали присягу Ягайлові, та проявляли відкрите обурення його зрадою.
Саме цей факт засвідчило зібрання руських (українських) князів та їхніх литовських прихильників у 1398 роді на острові Салин, що розкинувся на річці Мемель, коли «вони проголосили князя Вітовта своїм королем» [44, с. 198].
Перед тим як розповісти про бурхливе воєнне життя знаменитого українського (руського) Ганнібала, слід згадати ще одного князя — Федора Федоровича Острозького (Галицького), якого польські та московські історики свідомо приховали під вигаданим прізвищем — Корибут чи Федько Несвизький.
Справа в тому, що цей український князь із роду Галицьких (Острозьких) брав участь у протистоянні гуситів хрестовим походам Папського Престолу проти бунтівної Чехії в 1420-х роках. І саме його сина Сигізмунда, який був десь 1400–1402 року народження, обрали королем Чехії. Це зайвий раз свідчить про те, що рід Острозьких був продовжувачем королівського роду Галицьких князів. Сучасні титуловані українські історики про те воліють мовчати. Ця правда їм коле очі. Згадку про короля Чехії Сигізмунда мені вдалося знайти в молодого історика-краєзнавця Любові Шиян, і то в дещо викривленому вигляді. Слухаємо: