Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Молода жінка знизала плечима.
— Якщо валет — усе, чим ви хотіли мене налякати… Тобто, не хотіли… Заплуталась.
— А не треба плутатись. У такий час живемо, коли клопітні зміни в житті, підказані звичайним картярським пасьянсом, можуть вибити з колії. Вважайте, ось наш із вами підсумок.
— Ви вовкулаку згадували…
— Ні, Ларисо, то ви його згадали всує.
— Гаразд, нехай я. Але ви розмову підтримали. Навіть натякнули на якусь страшну історію. Ледь не таємницю. Попередили, що чоловікові краще не знати… На нього теж карта лягла?
Поліна Стефанівна знову затягнулася. Цього разу не квапилася з відповіддю. Нарешті заговорила, дивлячись на гостю, і погляд бібліотекарки невловимо змінився. Лариса швидше відчула це, ніж помітила.
— Карти тут ні до чого. Взагалі, забудемо про карти, — рука легко змела колоду зі столу в кишеню, грубо нашиту збоку на рожеву плетену кофту. — Ви з вашою родиною живете в Сатанові недавно. Так само, як мій квартирант чи ось Нещерет Антон Савич, медикус наш. Тому не знаєте, про що дружно мовчать місцеві.
— Змова?
— Ні. Скажемо так, негласний договір. Розумієте, Ларисо, я вчена жінка, як ви вже встигли переконатися. Але в нас навіть серед простих людей не знайдеться настільки дрімучих, котрі б вірили чуткам або казкам про перевертня. Скоріше в Бога повірять. Багато віруючих, між іншим, але не про це мова.
— Досі не розумію, до чого ведете.
— Поясню, Ларисо. Все поясню. Річ ось у чім. Ще рік тому тут стояли німці. Нам усім здавалося — це назавжди, радянська влада ніколи не повернеться. Тоді ж у Сатанові почали раптом щезати люди. Грішили на фашистів. Лиш не могли зрозуміти, чому то дід старий кудись подінеться, то інвалід, то баба з онукою, вигнані голодом до лісу в грибну та ягідну пори. Ще можна пояснити зникнення молодих жінок. Хоч німці особливо й не крилися, коли котрусь хотіли. Більше вам скажу: в Кам'янці ще взимку працювали два борделі, солдатський та офіцерський. І не треба думати, що контингент комплектували силою, під страхом смерті. Навпаки, дівчата самі йшли. Аби не погнали до рейху на роботи чи через продуктовий пайок. Родини свої годували, я нікого не засуджую. Але, — нова затяжка, — зникали всі підряд. Не так, щоб дуже багато народу пропало з огляду на те, що на війні десь когось убивають щогодини. Та десь п'ятеро в різний час не повернулися додому. Їх знаходили, Ларисо.
— Знаходили?
— Так. Запитайте, де.
— Де?
— В лісі, Ларисо. Або на узліссі. Горло перегризене, тіло покусане. Всякий раз привозили в село на підводах поліцаї, дозволяли ховати. Стоять ті могили на місцевому цвинтарі рядком. Ось вам і вовк.
Лариса примружила очі, перетравлюючи почуте.
— Німці пояснювали якось?
— Ніхто нікому нічого не пояснював. Бо ніхто ні в кого ні про що не питав. Ніби так і треба. З минулої зими… Ні, з кінця осені, точніше — від середини листопада все раптом припинилося. Наче не було, мов снилося все це людям. І ось — знову. Кого винуватити? Німців? Їх уже нема.
Лариса потроху почала розуміти.
— Тобто… Чекайте, виходить, мій чоловік… Сомов… Квартирант ваш, міліціонер… Левченко… Де б не шукали, шукають не там? Це й раніше траплялося в Сатанові?
— Було. Пішло. Тепер знову.
— Чому ж усі мовчать? Нехай мого чоловіка тут не зовсім шанують, бояться. Але ж начальник міліції… Йому більше довіри. Чого ж мовчать люди?
— На те у кожного свої причини.
— Наприклад, у вас які, Поліно Стефанівно?
— Вся ця історія закрутилася раніше, за німців. Отже, має з нинішніми страхами одне коріння. Довше й міцніше, ніж можна припустити. Німецька влада взагалі на ті випадки не реагувала. Майже ніколи. Один раз, правда, вжили заходів.
— Заходів?
— Так точно, — тепер бібліотекарка зовсім не іронізувала. — Кілька людей, переважно жінки, немолоді, мого віку, пішли до повітового старости. Стали вимагати, аби той наказав поліції вживати заходів. Інших припущень, ніж справа зубів скаженого вовка, так само не було. Але староста, Тимофій Пилипець, справді викликав поліцаїв — аби всіх вигнати. Мовляв, ідіть геть, не морочте голову. Настрашені люди все одно не заспокоїлись, прикрутило їм. Страх перед лісом, котрий людей годував, та враз став небезпечним, придушив на короткий час звичну обережність. Вони написали скаргу бургомістру — на Пилипця. Попередня влада навчила писати анонімки. Ось ніхто й не підписався, просто доправили листа через поштаря в Кам'янець. Знаєте, чим усе скінчилося?
— Звісно, ні. Та думаю, нічим хорошим не обернулося.