Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Це буває так: цілий день прокрутившись у буденній метушні, обвішаний тисячами дрібниць, з якими прагнеш дати собі раду, біжиш, зрештою, до театру, де збирається спокійна й поважна, навіть урочиста публіка — всі ті, котрі вирвалися з полону житейських дрібниць і зійшлися задля Дійства, яке має зосередитись у кількох годинах.

— Дійства, Дійства! — подумки кричу в собі я, коли мене кидає в утлому човнику в морі марноти. — Лише Дійство може мене врятувати!

І воно починається. Тобто покидаєш шумливе, переповнене автами місто й урочисто вступаєш до театру. На тобі найліпший костюм, охайно вив’язана краватка, лискучі черевики грають чорними вигравами, волосся зачесане, щетина на лиці ретельно виголена. Маєш квитка із зазначеним рядом та місцем, відтак ідеш килимовою доріжкою, зручно всідаєшся, і хоч насправді в твоєму житті не відбувається нічого, душа радісно просвічується. Ось зараз, зараз ударить ґонґ чи задзвенить дзвінок — раз, другий і третій. І розсунеться завіса, і перед тобою воно починає з’являтися — Дійство, від якого чекаєш спасіння.

І ґонґ ударив. Пізно ввечері пролунав телефонний дзвінок (отже, був і ґонґ, і дзвінок) і я почув якийсь незвичайний голос свого приятеля Миколи Лика, який сповістив мене, що його забрано до лікарні швидкою допомогою і що діла в нього кепські. Лікарня розташована в Медмістечку, отож коли б я зміг його завтра навідати, був би вдячний, бо є розмова.

Я схвилювався: щось у цьому вчулося особливе: в голосі і в наглому бажанні побачитися, адже десь із півроку ми дуже мало спілкувалися. Зирнув на годинника: пів на дванадцяту.

Цієї ночі спав погано, тобто всякчас прокидався, а в проміжках щось верзлося — більшість із того так і потонуло в чорних косах свідомості, а одне залишилося, останнє, що примарилося передрання. Побачив довгого лікарняного коридора, яким снували білі постаті сестер та лікарів, і між них тільки один був чорний, у костюмі, темній сорочці та червоній краватці й у лискучих туфлях, тобто одежа десь така, в яку я одягаю відвідувачів мого уявного театру. Темна постать рухалась у мій бік, ритмічно похитуючись, і хоч обличчя її було розмите чи покрите машкарою, також розмитою, безпохибно пізнав у ньому свого приятеля, який невідхильно йшов до мене, але нібито зовсім до мене й не наближався, тобто залишався на місці, а по-справжньому рухалися лише білі халати: одні бігли в один бік, інші в другий, а біля переділки, за якою сиділа чергова сестра, згрудилася маленька юрба, щось жваво обговорюючи. Я спробував сам наблизитися до приятеля, який уже робив рукою якісь знаки, але й тепер відстань між нами не зменшилася.