Теорія права і держави: Підручник.
- Автор: Скакун Ольга Федорівна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Алерта
- ISBN: 978-617-566-012-6
- Жанр: право
Электронная книга - «Теорія права і держави: Підручник.». Краткое содержание книги:
Для студентів, курсантів, магістрантів, аспірантів, ад’юнктів, викладачів навчальних закладів юридичного профілю, а також тих, хто цікавиться проблемами загального вчення про право і державу.
Співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу.
Суверенітет держави не обов’язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співпраці усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним щодо державного суверенітету, є його джерелом.
Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народного суверенітету.
§ 5. Суверенітет нації і його співвідношення із суверенітетом держави
Термін «нація» (від лат. natio - плем’я, народ) може бути вжитий у двох значеннях: етнічному і політичному.
Нація (у політичному значенні) - громадяни держави різних національностей, що об’єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і соціально-культурних проблем (американська нація, французька нація і т. д.). Ця подібність виникає внаслідок проживання на одній території і тривалого спілкування одного з одним, передбачає наявність юридичного зв’язку з державою, тобто громадянства. Суб’єктом правовідносин у такому разі має виступати єдина держава, тобто поняття «державний суверенітет» і «національний суверенітет (у політичному значенні)» збігаються.
Нація (в етнічному значенні) - етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності (спільності історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних і духовних цінностей тощо), а також територіально-мовна і господарсько-економічна єдність.
Поняття «суверенітет нації» означає повновладдя народу, здійснюване через реалізацію принципу -«право нації (н а р о д у) н а самовизначення». Самовизначення - колективне право, прерогатива якого належить народам, націям. Міжнародні пакти 1966 р. зафіксували принцип права народу на самовизначення в договірній формі, обов’язковий для країн-учасниць договору. Він був конкретизований у таких міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., Заключний пакт НБСЄ 1975 р., Декларація «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма, Нюрнберг, 2003 р.) та ін. Відповідно до цього принципу всі народи мають право вільно, без втручання зовні, визначати свій внутрішній і зовнішній політичні статуси, здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток. Внутрішній статус означає свободу вибору форми правління, суспільного і державного ладу, свободу заміни старої соціально-економічної системи, шляхів і засобів здійснення перетворень. Зовнішньополітичний статус означає право нації (народу) на державотворення, приєднання до іншої держави чи об’єднання з нею.
Співвідношення суверенітету нації в етнічному розумінні і суверенітету держави. Сучасні держави зазвичай багатонаціональні. Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об’єдналися. Будь-яке державне утворення, відповідно до Статуту ООН, має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Нація може здійснити своє право на політичне самовизначення об’єднанням з іншими націями в союзну державу (федерацію). У такому разі суверенітет кожної з націй, що об’єдналися, досягається забезпеченням суверенних прав суб’єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною загальних державних кордонів, здійсненням загальної фінансової, податкової і оборонної політики).
Реалізація Україною в 1991 р. права на політичне самовизначення, тобто права на державотворення (державний суверенітет),- об’єктивний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Конституції України 1996 р. Однак право сецесії (вихід зі складу держави і утворення власної держави чи перехід території під владу іншої держави) є крайнім вираженням права на політичне самовизначення.
Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет. Вирішити національне питання, актуалізоване в країні, можна шляхом: а) федералізації унітарної держави (наділення суб’єктів федерації суверенними правами); б) створення форм національного самовизначення (національно-територіальної автономії, культурно-національної автономії тощо). Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати виявом її природного права. Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації підкорити іншу.