Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
Олена сподівалася на допомогу режисера. Він чоловік, старший за неї, вже працював у кримінальній програмі, отже, спілкувався з міліцією та «спецконтингентом». Але Корнієнко обламав її відразу. Незважаючи на те, що телекомпанія надала для відрядження транспорт і приїхали вони до Слобожанська у зручний для себе час, не дуже рано і не надто пізно, режисер відразу освоїв ліжко у своєму одномісному номері в готелі «Хімік», не роздягаючись умостився на ньому і заявив:
— Мені там робити поки що немає чого. Ти збирай матеріал, ти ж у нас автор. Потім наковбасимо сценпланчик і я скажу, чого не вистачає. Отоді включуся у творчий процес, а поки митець я, буду митцювати.
Олена могла завестися з ним, та результат знала наперед: лише витратить час, бо Корнієнка краном не піднімеш. Їздив він у відрядження через те, що підготовчий, дозйомочний період передбачав участь автора й режисера. Якщо в один чудовий день режисер відмовиться їхати, обґрунтувавши це, керівництво компанії легко скоротить творчу одиницю, а разом з нею — і бюджет підготовчого періоду. Ніхто не прагнув підсунути програмі таку свиню, тож режисери здебільшого озброювалися добовими й освоювали довколишні бари, поки автор збирав, переглядав і аналізував робочий матеріал. А водій у цій ситуації взагалі не був їй помічником. Тому Олена змирилася з реальністю — на амбразуру доведеться кидатися самій.
Та після знайомства з полковником Черниченком її побоювання розвіялися. Сушити голову над тим, як правильно повести з ним мову, їй не доведеться. Він лише вийшов із-за столу їй назустріч, а Олена вже зробила висновок: хоча начальник УБОЗу і схожий зовні на такого собі чиновника середньої руки, в натовпі вона чітко ідентифікує його і йому подібних як стовідсоткових працівників міліції. Їхній погляд, манеру триматися й розмовляти вона відтепер ні з чим не сплутає, хоча й описати ці всі риси толком не зможе. Маючи власний кабінет, Черниченко менш за все був схожий на кабінетного працівника, тим більше — чиновника. Тон розмови полковник задав сам, і Олена мимоволі відчула себе, наче на допиті. В іншому стилі говорити зі сторонніми людьми, як вона зрозуміла, тут просто не вміли.
— Дуже приємно, дуже приємно, — він легенько потиснув Олені руку, кивнув на стілець, сам умостився не за столом, а навпроти. — Чого ж ви не попередили, ми б могли вас зустріти.
— Нічого, ми власною машиною.
— До чого тут ваша машина? Машину б зустріли, хіба важко? Ви ж гості, причому це вже рівень, я так розумію. Не жирно для Баглая?
— Як це?
— Загальноукраїнський провідний канал, документальний фільм… Вам воно треба? Молода, красива, а лізете в таке, вибачте, не при жінках… Дивимося ми тут ваші програми. Не часто, самі знаєте — служба. До речі, що означає ваше «S»? Загадкова назва для телебачення, наче знак долара.
— Нічого складного, — усміхнулася Олена. — «S» — перша літера в англійському слові «star», тобто «зірка». Не називатися ж «З-канал». Прочитають як цифру «три», ще подумають — третій канал або щось подібне.
— Справді, нічого складного. Так, значить, Олена…
— Суржа, — вона простягнула новеньку візитку з логотипом телеканалу в лівому верхньому кутку й написом: «Олена Суржа. Автор, ведуча програм».
— Нате вам мою, — Черниченко простягнув цупкий прямокутничок зі своїми даними. — Звиняйте, не так шикарно, але нам тут презентабельність не потрібна, так само як зайва реклама. Ловити бандитів та вбивць, Оленко, ми й без того будемо. Зараз я свого заступника запрошу, — він підсунув до себе новенький мобільник, котрий Із демонстративною недбалістю лежав просто посеред столу, набрав номер. — Степане Юрійовичу, зайди до мене. Приїхали, вони… ага… Не треба, потім… Усе, давай, — вимкнувши телефон, картинно розвів руками: — Баглай у нас не один. Пройдений, скажемо так, етап. Людей не вистачає, всі працюють…
— Ми теж не гуляємо, — вставила слово Олена.
— Та знаю, що не гуляєте. Баглай, звичайно, фігура, тут просто так повз нього не пройдеш… Хоча — яка він там уже фігура. Злобний тхорик, навіть не тхорик — зміючка. Знаєте, з породи тих, що не можуть не вкусити. Вам кави, може?
— Дякую, трошки пізніше.
— Ну, тоді вас Степан Юрійович напоїть, нагодує. Влаштувалися нормально? Ага, ось він, — кивнув Черниченко на такого самого чоловіка «міліцейської» зовнішності, хіба років на п’ять — сім молодшого, що саме заходив до кабінету. — Знайомтеся, мій зам по розшуку Калита Степан Юрійович. А це, Степане Юрійовичу, ти знаєш…