Вибрані твори. Том I

Вiвi (лагiдно пускає кiльце диму й примружує одне око). Це добре.

Френк (невдоволено поглядає навкруги). І ви таки справдi хочете лишитися в цьому клятому закутку?

Вiвi (рiшуче дмухнувши на кiльце диму, випростується). Авжеж. Цi два днi повернули менi всю силу й увесь спокiй. Я вже повiк не поїду вiдпочивати, годi!

Френк (журно). Я бачу, ви зовсiм задоволенi й мiцнi, як залiзо.

Вiвi (похмуро). Добре, що я така на вдачу!

Френк (пiдводячись). Так от, Вiв, нам треба дiйти згоди. Останнього разу ми розiйшлися при повному непорозумiннi.

Вiвi (вiдкидає цигарку). Гаразд: з’ясуйте його.

Френк. Ви пам’ятаєте, що сказав Крофтс?

Вiвi. Пам’ятаю.

Френк. Вiн гадав, що це викриття мусить зовсiм змiнити характер наших почувань i зробити з нас брата й сестру.

Вiвi. Так.

Френк. Ви мали брата коли-небудь?

Вiвi. Нi.

Френк. То ви не знаєте, на що схожi братнi почуття? А я маю сестер чимало: Джессi, Джорджiну й iнших. Братнє почуття менi добре знайоме, й запевняю вас, моє почуття до вас анi трошки не нагадує його. Сестри пiдуть собi в один бiк, я пiду в другий, i нам зовсiм не цiкаво, чими колись побачимося знов, чи нi. Ось що значить брат i сестра. А з вами рiч iнша: коли я вас не бачу хоч один тиждень, то вже свiтом нуджуся. Це то й значить — не брат i не сестра. І це якраз те, що я почував годину перед тим, як Крофтс нам повiдав, хто ми. Одне слово, Вiвi, це першого кохання мрiя золота.

Вiвi (ущипливо). Те ж саме почуття, що привело вашого батька до нiг моєї матерi. Правда?

Френк (обурений). Мене обурює, Вiв, коли мої почування порiвнюють з почуваннями, що на них здатний отець Семюел, i мене ще бiльш обурює порiвняння мiж вами й вашою матiр’ю. Окрiм того, я цьому не вiрю. Я притяг батька до вiдповiдi й зрозумiв його так, нiби вiн це заперечує.

Вiвi. Що ж вiн сказав?

Френк. Сказав, що вiн певен, тут є якась помилка.

Вiвi. Ви ймете йому вiри?

Френк. Я гадаю, що йому можна вiрити не менше, нiж Крофтсовi.

Вiвi. Яка вiд цього рiзниця? Тобто яка рiзниця для вашого почуття, для вашого сумлiння? Бо, по сутi, тут-таки нема нiякої рiзницi.

Френк (хитаючи головою). Про мене, нема нiякої.

Вiвi. І я так гадаю.

Френк (кидає здивований погляд). Але ж це дивно. Менi здавалося, що нашi вiдносини змiнилися у вашому почуттi й у вашому сумлiннi в ту мить, як та гадина вимовила цi слова.

Вiвi. Нi, це було не так. Я не повiрила йому. Я тiльки бажаю, щоб я могла йому повiрити.

Френк. Як?

Вiвi. Я гадаю, що було б дуже добре, якби мiж нами були братнi вiдносини.

Френк. Ви справдi так гадаєте?

Вiвi. Еге. І тiльки такi вiдносини менi були б приємнi, навiть коли б мiж нами були можливi якiсь iншi. Я так гадаю справдi.

Френк (здiймає брови догори, немов збагнувши нарештi те, чого нiяк не мiг досi зрозумiти, й промовляє iз щирим лицарським почуттям). Люба Вiв, чому ви менi цього не сказали досi? Менi дуже шкода, що я надокучав вам. Я, звiсно, розумiю...

Вiвi (спантеличена). Що ви розумiєте?

Френк. О, я не дурень у звичайному сенсi, а тiльки в умовному, бо робив усе, що мудрi люди вважають за безумство, пiсля того як вони самi досхочу натiшилися з цього безумства. Я розумiю, Вiвiанчику; що я вже не ваш маленький хлопчик. Не лякайтесь, я бiльш нiколи вас так не назву, принаймнi, доки вам не надокучить ваш новий маленький хлопчик, хоч би хто вiн був.

Вiвi. Мiй новий маленький хлопчик!

Френк (переконано). Мусить бути новий маленький хлопчик. Завсiди так буває. На мою думку, iнакше й бути не може.

Вiвi. Ваше щастя, що у вас така думка. (Хтось стукає в дверi).

Френк. Хто це сюди лiзе, кат його бери!

Вiвi. Це Пред. Вiн вiд’їжджає до Італiї й хоче попрощатися. Я просила його завiтати сьогоднi по обiдi. Вiдчинiть йому.

Френк. Ми можемо продовжити нашу розмову по його вiд’їздi до Італiї. Я його пересиджу. (Іде до дверей i вiдчиняє їх). Як ся маєте, Преде? Надзвичайно радий вас бачити. Заходьте. (Увiходить Пред, одягнений для подорожi, в дуже доброму гуморi, захоплений перспективою своєї мандрiвки).