Вибрані твори. Том I

Вiвi. То я повинна обрати мiж вами й матiр’ю?

Френк (поблажливо). Це було б надто тяжко для старої. Нi, Вiв! Ваш закоханий хлопець завсiди зостанеться з вами. Тому то вiн i повинен оборонити вас вiд помилок. Не сперечайтеся, Вiвi, ваша мати просто неможлива. Може, вона й не злої вдачi, але вона пропаща людина, та й вже!

Вiвi (палко). Френку! (Вiн витримує її погляд. Вона вiдвертається й сiдає на лавi пiд вiльхою, щоб заспокоїтися. Тодi каже). То всi на свiтi повиннi її покинути самотню, бо вона з тих, кого ви звете пропащими жiнками? Хiба вона не має права жити?

Френк. Не бiйтесь цього, Вiв; вона не буде самотня. (Сiдає на лавi поруч неї).

Вiвi. Але по-вашому, я маю її покинути?

Френк (по-дитячому горнеться до неї й нiжним голосом каже). Не ходи до неї жити. Не треба нам мами з донею; хай краще буде хлопець з дiвчиною.

Вiвi (пiдпадаючи пiд чари його голосу). Який хлопець з дiвчиною?

Френк. Тi, що заблукали в лiсi: Вiвi з малим Френком. (Обiймає її стан рукою й лащиться до неї, як утомлена дитина). Ходiмо, й хай пташки покриють нас листям, як у казцi.

Вiвi (розмiреним спiвучим голосом, колихаючи його, як немовлятко). За руки побравшись, пiд тiнню дерев, навiємо чари солодкого сну.

Френк. Розумна дiвчинка з її дурним хлопчиком.

Вiвi. Милий хлопчик з його недоброю дiвчинкою.

Френк. Як тихо, як мирно, не хочеться й згадувати, що в хлопчика такий безглуздий батько, а в дiвчинки така непевна…

Вiвi (затуляє йому рота, пригортаючи до себе). Мовчи! Дiвчинка хоче забути про свою матiр. (Хвилину мовчать обоє, колишучи одне одного. Раптом Вiвi, опам’ятавшись, скрикує). Якi ми з вами дурненькi! Ну, вставайте-бо! А волосся ваше як розмаялось! (Пригладжує йому волосся). Цiкаво, чи то всi дорослi люди отак граються по-дитячому, коли їх нiхто не бачить. Коли я була мала, я цього нiколи не робила.

Френк. Я теж. Це вперше зроду я граюся з вами. (Хоче поцiлувати їй руку, але, опам’ятавшись, оглядається. Несподiвано помiчає Крофтса, що виринає з-за кущiв). Хай йому!

Вiвi. Що таке, любий?

Френк (шепоче). Тихше! Це та гадина, Крофтс. (Вiдсувається вiд неї, удаючи байдужiсть).

Вiвi. Не сварiться з ним, Френку. Я дуже хочу бути ґречна до нього, бо це буде приємно мамi. (Френк невдоволено кривиться).

Крофтс. Можна з вами про щось побалакати, панно Вiвi?

Вiвi. Авжеж можна.

Крофтс (до Френка). Вибачте, Ґарднере. Вони на вас чекають у церквi. Може ви б туди пiшли?

Френк. Для вас з охотою зроблю все, Крофтсе, тiльки не пiду до церкви. Коли вам буде щось потрiбно, Вiв, подзвонiть у той дзвiнок, що при воротях, тодi надiйде покоївка. (Іде в будинок, з чемним i спокiйним виглядом).

Крофтс (лукаво дивиться йому вслiд i з пiдкресленою фамiльярнiстю звертається до Вiвi). Приємний парубок, панно Вiвi. Шкода тiльки, що вiн не має грошей, правда?

Вiвi. Ви гадаєте?

Крофтс. Ще б пак! Нi статку, нi зарiбку. Кому такий потрiбний?

Вiвi. Я розумiю, що це його вада, сер Джордж.

Крофтс (трохи збентеживсь, що вона зрозумiла його думку). Нi, не те. Але ж ми живемо в свiтi; а грошi — завсiди грошi. (Вiвi не вiдповiдає). Чудова погода, га?

Вiвi (ледве ховаючи посмiх з його незграбної спроби зав’язати розмову). Надзвичайно.

Крофтс (з грубою веселiстю, наче задоволений з її смiливости). Ось що я вам хотiв сказати. (З робленою щирiстю). Слухайте, панно Вiвi. Я знаю дуже добре, що з мене кепський кавалер.

Вiвi. Невже, сер Джордж?

Крофтс. Еге. Та я й не хочу за нього бути, скажу вам по правдi. Але коли я кажу слово, то це слово правдиве; коли щось почуваю, то почуваю щиро; i коли я чогось бажаю, то не лiчу грошей. Така моя вдача!

Вiвi. Це дуже похвально.

Крофтс. О, я не хочу марно хвалитись. У мене є вади; нiхто цього не знає краще, нiж я сам. Я розумiю, що менi багато чого бракує; мої лiта дали менi це розумiння, бо я вже не молодий i добре теє знаю. Але мої переконання простi й, здається, чеснi. Щирiсть мiж чоловiками, вiрнiсть мiж чоловiком i жiнкою, нiяких там релiгiйних лицемiрств, а натомiсть здорова вiра в те, що все в свiтi йде на краще.