Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

1764 року монархія Романових підбила підсумок реалізації обох своїх «сербських» проектів і виявила, що результат навіть мінімально не виправдав фінансових затрат. 1761 року в Новій Сербії нарахували всього 6 305 осіб чоловічої статі, це при тому, що до її облаштування там мешкало 12 024 особи чоловічої статі, що підлягали виселенню. Якщо самочинне оселення українців у «Задніпров’ї» майже нічого не коштувало імперії, то на устаткування сербів за 12 років вона витратила близько 700 тисяч рублів. Викрито й зухвале окозамилювання щодо показу кількості балканських переселенців. Правила передбачали, що той, хто приведе із собою із закордону до 30 осіб, отримує російський армійський чин вахмістра, більше 70 — капітана і т. ін., а ще по 3 рублі нагороди за кожну особу. Тож чини були надані, гроші роздані, а цифра на папері вперто не сходилася з числом у натурі. Крім того, викрили й такі злочини новосербського начальства, як потурання гайдамакам (за отримання частки від здобичі), причетність до контрабанди і казнокрадство.

Підбивши підсумки, російський уряд 1764 року вирішив розформувати Нову Сербію і Новослобідський полк, згодом — Слов’яносербію, управління ландміліцією Української лінії та утворити з того всього Новоросійську губернію з центром у місті Кременчуг; при цьому вилучив 2 сотні Миргородського полку та 13 сотень Полтавського полку Гетьманщини. 22 березня того ж року був затверджений «План роздач казенних земель у Новоросійській губернії», що на тривалі роки став основним інструментом переверстання південноукраїнського козацького простору на підросійську дворянсько-поміщицьку територію. Усі землі, що потрапили до Новоросійської губернії, були оголошені власністю імперії Романових, що надавала їх у поміщицьке володіння за своїми, а не місцевими, умовами. Відтепер і уряд Гетьманщини, і Запорозька Січ не лише втратили підстави для оскарження правомірності вже вилученої в них землі, але й власне можливість протестувати проти подальших загарбань.

Останні мазепинці, Федір Мирович та Федір Нахимовський, доживаючи свого віку на вигнанні в Криму, 1755 року говорили: «Росіяни... нині вже Військо Запорозьке дорешти вигубити хотять, для чого знову на сьому боці Дніпра фортеці, як ось Єлісавет і прочія, поробили, і уже Військо Запорозьке в мішок убрато, і тільки ж ще щоб як той мішок зав’язати, росіяни способу не обрали». Новоросійська губернія якраз і стала мотузкою для того лантуха. Її поява була річчю безпрецедентною; навіть ці старі мазепинці вряд чи могли пригадати за Петра І щось подібне їй. Вдягаючи свою імперію в німецьке плаття, він був байдужий до етнічних почуттів як своїх прямих підданців-росіян (загальновідома його зневага до московської старовини — звичаїв, мови, культури), так і інших підвладних йому народів. Натомість він прагнув всезагального послуху і уявляв свою імперію як військову машину, у якій українській еліті з її європейською освітою відводилася роль важливої деталі. Тож анафема Мазепі й масове знищення його прибічників 1709 року були несамовитою реакцією цього деспотичного механіка на відмову тієї важливої деталі, але ж ніяк не «етнічною чисткою».

Утім, Катерина II, німкеня за походженням й шанувальниця ідей Просвітництва, вже мислила категоріями нової доби, що на зміну давнім феодальним станам (шляхетство, духовенство та поспільство) несла зародки поняття «нація» та розуміння держави як «батьківщини». А там, де з’являється уявлення про «націю» як обов’язкову норму, постає й практика руйнації та асиміляції того, що не відповідає уявленій нормі[9]. Перший суто асиміляційний намір щодо України був заявлений саме Катериною під час ліквідації гетьманського ладу в Україні 1764 року: «Сии провинции [...] надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу». Новоросійська губернія з’явилася в той саме час, коли імперський уряд ліквідував гетьманський лад на Лівобережній Україні та творив натомість Малоросійську губернію. Якщо «обрусіння» Малоросії бачилося імператриці як результат довгої й обережної дії, то Новоросія від самого початку ввижалася їй «чистим аркушем», на якому вона може намалювати нову Росію в етнічному та бюрократичному (Carte blanche) сенсі цих двох слів. Люди різного походження тут дуже часто ставали ревними росіянами, дістаючи статус російського дворянина і завдяки цьому здобуваючи таку владу над простими людьми, якої не мав ані сербський племіч, ані кримський мурза, ані турецький бей та навіть польський шляхтич.