Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря
- Автор: Бачинська Олена, Вінцковський Тарас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0461-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря». Краткое содержание книги:
• У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату
• Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.
• Український рух на Слобідській Україні
• Заснування й розвиток міст Південної України
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Назва «Ханська Україна» не могла стати офіційною через Карловицький мирний договір, що заборонив кримським ханам втручатися в українські справи та призначати своїх гетьманів. За висновком українського історика Олександра Середи, османські офіційні документи ніколи не використовували її, натомість застосовували поняття мукатаа (державна земля, віддана в оренду) чи хас (земельне пожалування урядовцеві високого рангу). Містечко Дубоссари значилось у них як центр невеликої фінансово-адміністративної одиниці — войводалик Томбасар (від загальнослов’янського поняття «воєводство», засвоєного в староосманській офіційній практиці управління) із воєводою на чолі. Кримські хани віддавали це «воєводство» на відкуп — мукатаа (оренда) нетитулованим особам, які, все ж, продовжували називати себе «гетьман Ханської України» або «гетьман і стражник дубоссарський», себто так, щоб місцеві мешканці розуміли та сприймали їхню владу. «Ханською Україною» на чолі з «гетьманом» у першій половині XVIII століття називали цей район молдово-волоські, українські, російські та, вочевидь, кримськотатарські джерела. Принаймні останніми послуговувався французький консул у Криму Шарль де Пейссонель, близько 1755 року посвідчуючи, що хан отримував по 8 тисяч турецьких піастрів щороку від «хатмана з Дубоссар».
Під час османо-російської війни 1735—1739 років Ханська Україна зазнала деякого руйнування (з наміром такого її вперше згадано в російських документах 1737 року). Однак стабілізація кордонів у міжвоєнний період (1739—1768) створила небачені доти умови для розвитку торгівлі, економіки та землеробської колонізації цього степового краю. У цей само час кочівницькі набіги суворо заборонялися, а особи, що їх чинили, підлягали покаранню. Єдисанська ногайська орда, кочовища якої сусідили з Ханською Україною, була поставлена в умови систематичного нагляду. Випадки степового здобичництва, як і всі інші ускладнення, розглядали на прикордонних комісіях за участі польських, турецьких і кримських представників. Вони вели розслідування і домовлялися про відшкодування збитків потерпілій стороні. Часто ці комісії проводилися у Ягорлику, який тепер належав до Брацлавського воєводства Речі Посполитої. За результатами комісії 1761 р. кримські комісари звільнили 20 підданих Речі Посполитої, захоплених ногайцями. Зі свого боку, ханські уповноважені вимагали, щоби польська адміністрація відшкодувала збитки кримських підданих, потерпілих від гайдамаків, себто їй підвладних, а в разі відмови погрожували поновленням набігів.
Адміністративна мережа, що склалася на той час довкола Дубоссар і Ягорлика, була використана для підтримання кордону в стабільному стані та формування на прикордонні інфраструктури, що мала б сприяти розвиткові торгівлі та економічному освоєнню степового краю. Цим і відзначився ханський драгоман (перекладач) Якуб-ага Дек, котрий, за окремими даними, походив з татар-липок, можливо, тих, що осіли в Придністров’ї. Близько 1748 року він отримав від хана у відкуп Ханську Україну — став «гетьманом дубосарським» — і право розширити її межі по всій лінії кордону з Річчю Посполитою аж до Побужжя. Результатом його зусиль стало формування вздовж прикордоння смуги постійної землеробської осілості — ханських слобід. 1763 року запорожці виявили слободу Голта, що заселялася з 1762 року, мала до 20 хат і була розташована біля Південного Бугу, де сходилися польський, російський і османо-кримський кордони. Далі по річці Кодима йшли слободи Криве Озеро (заселялася з 1762 року, до 40 хат), Ясенева (з 1762 року, до 40 хат); більш багатолюдними були Голма (заснована близько 1753 р., 300 хат), Перелети (близько 1753 року, більше 100 хат), містечко Балта (близько 1748 року, понад 500 хат). Пізніше були виявлені ще Мілувате (Мулувате), Дороцьке, Магали, Погреби, Кучієри, Демкове та інші слободи.
Більшість їх розташовувалася біля однойменних сіл, підвладних Речі Посполитій. Польські князі Любомирські — володарі великого обширу земель на Правобережній Україні та Поділлі — тоді розгорнули активну колонізацію північного побережжя Кодими. За звичаєм, їхні осадчі спершу оголошували створення слободи з пільгами для новопоселенців — певного кількістю років, впродовж яких вони увільняються від податків і панщини, та з часом (коли слобода перетворювалася на панське село) починають сплачувати те й відбувати інше. Стратегія Якуба-аги якраз у тому й полягала, щоб на іншому березі Кодими, навпроти кожного панського села заснувати по новій слободі з такими пільгами для новопоселенців, яких не міг забезпечити його польський «конкурент». У ханських слободах поселяни звільнялися від податків на 10 років і після закінчення цього терміну сплачували лише десяту частину від приплоду худоби та іншого доходу, тобто дуже небагато, як на той час. Крім того, тут не переслідували за православне віросповідання, чим славилися ревні католики Любомирські, не було в ханських слободах і натяку на панщину чи прискіпливу адміністративну регламентацію, зате було вдосталь землі та повна свобода господарської діяльності. Тож поселенцеві достатньо було перейти невеличку степову річку, щоб опинитися в значно вільніших умовах.
Населення ханських слобід хоч і значилося в документах як «волоське», проте, крім власне молдаван, у них мешкали євреї, вірмени та «почитай в большую половину [...] народа такова, как малороссийский». Ханська адміністрація називала ці слободи «волоськими» для того, щоб приховати за цією назвою українців, адже приймати їх, як підданців Речі Посполитої чи Російської імперії, забороняли міждержавні договори. Якуб-ага міг особливо не перейматися з приводу протестів польських урядовців через їхню слабкість — як бачимо, вихідців з польського берегу Кодими він приймав не ховаючись, нахабно порушуючи прикордонні правила. Однак приймати підданців Російської імперії було річчю ризикованою, бо Османи не надто бажали ускладнювати відносини з нею. І все ж Якуб ризикував, вдаючись до хитрощів. До Ханської України приходило чимало вихідців із «Задніпровських місць», відведених російським урядом 1751 року під поселення сербів задля створення Нової Сербії. Тамтешні українці тоді підлягали насильному виселенню на лівий берег Дніпра, але багато їх утекло за кордон і опинилося в Якубових слободах.
Зростання кількості населення Ханської України потребувало на устаткування в ній більш розгалуженої адміністрації. Управителями слобід Якуб-ага призначав каймаканів-урядників на умовах суборенди, сам же він в офіційному листуванні називався «гетьманом дубоссарським» або «волоським». Хоча українські чумаки говорили про нього як про місцевого воєводу — вочевидь, вони зналися з ним через стягнення мита, а за турецькими правилами (про що йшлося вище) це передбачало саме такий чин. Резиденцією Якуба-аги були вже не Дубоссари, а велелюдне містечко Балта, що сполучалося мостом через Кодиму з містом Юзефгрод, заснованим польським князем Юзефом Любомирським наприкінці XVII століття. 1765 року президент Малоросійської колегії Петро Румянцев не зміг розібратися в заплутаній системі управління в Ханській Україні, коли допитували каймакана слободи Голта, котрий втік до російського прикордонного укріплення на Південному Бузі — Орла (сучасне місто Первомайськ Миколаївської області), тож і зазначив, що той каймакан «сию новую деревню откупает от гетмана, а гетман от его хана: каковых гетманов начел мне между Буга и Днестра много, а каймаканов еще больше; все однако сии откупщики суть армяне». Каймаканів, звісно, було багато, але гетьман над ними був один — Якуб-ага. Утім, його домовленості про суборенду, суб-суборенду і т. ін. справді були вельми заплутаними. Як виявилося, той самий каймакан Голти, вірменин Гарбет Попов, привласнив гроші Якуба та втік за російський кордон (напевно, він зібрав податки з голтянських мешканців і не віддав з них «гетьманові дубоссарському» те, що йому належало за передання цієї слободи в суборенду). Подальший перебіг подій гарно ілюструє той новий порядок життя, що встановлювали на степовому порубіжжі після 1739 року. Посилаючись на статтю 8 Білградського миру, Якуб-ага вимагав від коменданта фортеці Св. Єлизавети видати втікача. І врешті-решт, Гарбета з привласненими грошима передали до Якубових рук.