Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Під час перебування в кримському підданстві запорожці користувалося правом вільного ловіння риби та добування солі на приморських косах і лиманах. Ще на початку XVII століття вони відновили біля гирла річки Кальміус укріплення Домаха (колишній генуезький порт Адомаха, сучасне місто Маріуполь), звідки їхня флотилія виходила добувати «козацького хліба» в османських та кримських володіннях. У 1720-ті роки тут вже існувала Кальміуська паланка — укріплення на чолі із запорозьким полковником і слобода, пов’язана з мережею довкружних зимівників. Не задовольняючись місцевими рибними ресурсами, запорожці звідси вирушали до гирла ріки Єя, розташованого на іншому березі Азовського моря. З межиріччям Єї та Кубані козаки добре ознайомились, беручи участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ упродовж 1714—1715, 1728—1729, 1731, 1732 років. У другій половині 1730-х років поруч зі старим паланковим центром у Кальміуській слободі виникає новий — Єланецька паланка, яка контролювала територію на схід від Кальміусу аж до східного узбережжя Азовського моря; утім, її ліквідували за наказом російського уряду 1746 року, під час розмежування угідь запорозьких і донських козаків по Кальміусу. Однак на берегах Єйського лиману рибні стани та сезонні поселення запорожців продовжили стабільно існувати, переживши війну 1768—1774 років та руйнування Січі в 1775 році[13]. Станом на 1769 рік у Кальміуській слободі нараховували до 500 дворів. Однак очікування нападу кримців примусило запорозьке керівництво відселити її мешканців до Присамар’я, де, попри війну, суперечка з новоросійськими поміщиками не вщухала.

У роки перебування у кримському підданстві запорожці облаштували свої риболовецькі та соледобувні промисли в Дніпро-Бузькому, Тилігулському й Куяльницькому лиманах і продовжували експлуатувати їх у часи існування Нової Січі. Важливим їхнім опорним пунктом була Інгульська (Перевізька) паланка, розташована біля гирла Інгульця. Течія Дніпра вела від неї до Прогноїнської паланки на Кінбурнській косі. На відміну від решти запорозьких паланок, вони забезпечували виключно промислові потреби козаків. Кримські та турецькі прикордонні урядовці не раз ставали їм на заваді. Однак запорозькі ватаги все одно проривалися, інколи навіть погрожуючи гарматами. Та все ж це питання врегулювали без участі російських представників: козацтву продовжили право користування угіддями в обмін на постачання в Очаків деревини і дров. Перебування тут запорожців тривало й після 1775 року і склало основу майбутньої Січі на Дунаї.

Можливість необмежено громадити сіль та ловити рибу дозволяла запорожцям налагодити переробляння риби в промислових масштабах на місці добування цих ресурсів. Продукти переробляння (кав’яр різних сортів, клей, різноманітні в’яління й соління — від тарані до елітних осетрових) своєю дешевизною інколи тіснили те, що виробляли на Дону та Волзі. Адже в російських губерніях сіль обкладали високим акцизним збором, тому й траплялося, що тамтешні рибалки відмовлялись від соління виловленої риби, більшість якої через те й псувалася. Ніхто навіть приблизно не міг обрахувати обсяги запорозької торгівлі, веденої без мита та обліку. Та чумацькі валки, що безперервною вервечкою везли крам із Запорожжя, натякали на те, що вони були немаленькими.