Спогади командарма (1917-1920)

Одначе свідомий ваги хвилі, я хочу витворити в підлеглому комскладі атмосферу активізму, безоглядно смілих і ризиковних чинів, яка часто дає порятунок у найбільш заплутаних обставинах.

Наказую начштабу відіслати прибувші бронепотяги знову на північ, а на 18. годину зібрати на стації нараду старшин, начальників Запорожців і Киян.

Лишаю штаб при праці над виробленням оперативного проекту, а сам вихожу в поле, щоб ясніше відчути музику бою.

Наскільки бачить око й чує вухо — навколо бій. Відчуваю на півдні, в бік Кодими, більшу певність, на північ — більшу нервозність. Ще година-дві й за революційним навиком бій всюди спиниться. Тоді перед нами на ранок — можливість підставити нашому ворогові зовсім відмінний боєвий плян, а з ним певні вигляди на успіх.

В годину, яку я визначив вище, під безпосередньою охороною бронепотягів, що з погаслими вогнями вартували у вхідних і вихідних стрілок ст. Крижопіль, в одному з стаційних мешкань зібралися на нараду вищі командири "Запорожжя". Від Киян був сам от. Ю. Тютюнник і, коли не помиляюся, його ближчі старшини.

Спинятися довго на обстановці мені не довелося. Начальники, випробовані в революційній боротьбі, уявляли її собі й без мене. На порядку було питання: де вихід — у пасивному підпорядкуванню обставинам, які створилися, чи, навпаки, в активізмі?

З погляду фахової підготовки склад наради був дуже мішаний. Сусідами були з одного боку гарматчик з високою шкільною освітою, як, скажемо, начальник артилерії Запорожців, або команд. 8. дивізії, старший боєвий кадровий старшина та його помішник полк. Бурківський, а з другого — от. Ю. Тютюнник — витвір революції, син розлогих ланів, з оригінальною оцінкою ситуації й ще оригінальнішими засобами в боротьбі. Не диво, що був і оригінальний підхід до справи.

Фахові сили не були одностайні. Піхотинці стояли за активізм, гарматчики під загрозою загубити гармати схилялися до використання ночі для відвороту, партизани були за активність — у такій атмосфері командуванню групи не трудно було захопити нараду думкою, що при певному зручному маневруванню ми зможемо бодай хвилево опанувати вапнярський залізничий вузол, щоб урятувати бронепотяги й залізничий парк та відновити маневрову співпрацю з іншими армійськими групами.

Нараді запропоновано такий плян:

Полк. Базильський зі своєю дивізією і двома бронепотягами протягом усього наступного дня утримуватиме противника, по можливости у напівпереході від ст. Крижопіль. Дивізія от. Ю. Тютюнника атакує Вапнярку із заходу, сполучається з дивізією полк. Удовиченка й просить її піддержати атаку демонстрацією з півночі. 6-та Запорізька, використовуючи ліси, що густо поросли на схід району Вапнярка — Крижопіль, удосвіта стає на марш і виходить в запілля відділів противника, які отаборилися вночі на Вапнярці й по селах навколо; інші два бронепотяги виконуватимуть тимчасом звязкову службу між відділами, визначеними для атаки Вапнярки, а в рішучий момент беруть участь і в самій атаці південних околиць і Вапнярки.

З цього пляну видно, що від зручности виконання маневру 6-ої Запорізької дивізії, до складу якої, як то було зазначено, належали між иншим і Гайдамаки, залежало чимало, через що я зовсім не був здивований, коли в одного з присутніх вирвалося питання: "А що Гайдамаки, підуть вони охоче?". — "То правда: а що скажуть Гайдамаки?" — вторували запитанню інші голоси учасників наради. По короткім обміні думок це делікатне на той час завдання доручено старшині Дерещукові, як державному інспекторові групи. Властиво програма була тим уже вичерпана, бо для інших частин Запорожців формальний наказ — був усе. Що-ж до Киян, то там було в повній мірі освячене традицією "отаманське право", що спиралося на безоглядному авторитеті окремих, дуже ріжноманітних своєю психологічною структурою військових угруповань і поодиноких аматорів "сильних відчувань".

Як і Гайдамаки, селянська дивізія (Кияне) була комбінацією іррегулярною, що визнавала авторитет влади УНР "постільки, поскільки". Два місяці пізніш обидві ці групи прийняли участь у нашій черговій внутрішньополітичній праці, що початком своїм мала славнозвісну Староконстянтинівську нараду й вступили самі з собою в бій, наслідком чого було залишення одної групи при жовтоблакитному прапорі й відхід другої вже з гаслом:

Хай живе радянська Україна! — до ворожого табору. Цей факт буде зворотним для селянської дивізії, в її лави розпочали вливатися нові елементи і в дивізії явно намітилося бажання трансформуватися в напрямку до регулярної частини.

На другий день вже з самого ранку я вартував при телефоні — то був мій звичайний спосіб праці. Начштабові, якому через технічні розпорядження звичайно приходилося йти на спочинок пізно — я даю ранок в повне його особисте розпорядження. Вартові старшини це знали і вже на 6. годину зібрали для мене всі "нічні звіти". В повітрі ні звуку. Пізніше на півдні, спочатку з нехіттю, якби розгойдуючись, розпочався бій. Тіп-тип… Топ-так… — вторує автоматично свою відповідь луна — і знов тихо. Потім раптом мала черга кулеметного вогню, далі більша, ще хвилина — й у двобій рушниць і кулеметів помалу входять і гармати з ріжними гуками: одні глухі, мало їх чути навіть, другі, навпаки, роблять вражіння, що підходять десь зовсім близько — то певно бронепотяги.